Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

всяка жива істота, якби в тілі не було якоїсь спільної керівної сили, спрямованої на загальне добро всіх кінцівок[622].

І далі:

Проте люди прямують до задуманої цілі різними шляхами, як цього передбачає вже сама різність людських прагнень і поведінки. Тобто людині потрібен хтось, хто її буде направляти[623].

Отже, суспільству не потрібен ані тиран, ані централізований планувальник, а саме направляючий, правитель-керманич. Так і економіка повинна бути радше мистецтвом кермування, ніж інструментом, яким ми намагатимемося річку перенаправити чи й повністю змінити.

Розум і віра, нога в ногу

Було б деяким непорозумінням стверджувати, що період середньовічної схоластики — це період сліпої віри, і що на відродження розуму людству довелося чекати аж до епохи Відродження. І якщо ми читатимемо Фому Аквінського саме з цієї помилкової перспективи, то знову й знову будемо дивуватися, наскільки сильно він акцентує саме на розумовій частині пізнання. У цьому напрямі він проявився як один із найвідданіших слухачів розуму. Інші теологи до нього й після нього апелювали до чистого одкровення і погорджували розумом, прикриваючись гаслом «на розум свій не покладайся»[624]. Наприклад, трохи пізніше Мартін Лютер стверджував, що віра утверджується як протилежність до розуму, а сам розум він називав блудницею диявола[625]. І лише в цьому контексті з’являється відоме фомівське: «Що природою розуму дано, не може йти всупереч цій [християнській] правді». Він вимагає діалектичних стосунків між вірою і розумом у тому значенні, що першому потрібне друге, і сам активно працює над тим, щоб розум розвивався якомога більше й наша віра не була хибною, «...оскільки хибний погляд на створене є причиною неправильного розуміння Бога»[626].

Проте Аквінський іде ще далі й наполягає на тому, що наука — важлива для вчення віри, бо коли наука прийде з відкриттям, яке буде прямо суперечити віронауці, тоді вона відкриє нам той пасаж віри, який ми досі неправильно інтерпретували чи не розуміли[627]. Досі в релігії ще ніколи не відводили такої важливої ролі розуму. Аквінський визначив науку таким чином: якщо їй вдається реально довести свої практичні винаходи, тоді традиційне тлумачення Божого Слова має їх визнати й підкоритися, оскільки це тлумачення безперечно хибне. Біограф Фоми, Г.К. Честертон, переконаний, що «якби це питання довірили йому та людям, таким, як він, ніколи б не дійшло до суперечки між наукою і релігією. Він зробив максимум для того, щоб розмежувати обидві сфери, провести між ними справедливий кордон»[628].

Розум майже прирівняли до доброчесності, оскільки «коли людина повстає проти розуму, вона повстає проти Бога»[629]. На думку Честертона, Фома розуміє божественність як справжню інтелігентність. Людина доброчесна настільки, наскільки вона здатна прислухатися до свого розуму, а згодом відповідно до нього діяти. «Коли людина згрішить, вона опускається нижче рівня розуму й втрачає гідність внутрішньо вільної людської істоти. Опускається до рабського статусу тварини». Не використовувати розум так, де це можна робити, — гріх: «невідання, з яким можна боротися, — це гріх», — пише він[630]. У розділі, де йдеться про сп’яніння, він класифікує його як гріх якраз через те, що «людина свідомо відмовляється використовувати розум»[631].

Таких і подібних екзальтацій розуму в працях Фоми ми знайдемо цілу низку. Як згодом Декарт[632], Фома не міг собі уявити існування «Бога-ошуканця», який обдарував людину розумом і чуттями тільки для того, щоб ними вводити її в оману.

Фома максимально довіряється розуму. У цьому він дуже нагадує великого професора Гакслі, агностика, який вигадав слово агностицизм. Він майже дослівно переймає згадане вище визначення агностичного методу від Гакслі: «Триматися розуму, доки це можливо». Лишається тільки питання, наскільки далеко це може зайти. Можна сказати, що в певній точці аргументування всі раціоналісти скочуються до інтуїції[633].

Місто, природність і свобода

Фома Аквінський також стикається з компромісом між особистою незалежністю і суспільним прогресом, який довелося пізнати й Гільгамешовому окультуреному другові Енкіду. Фома пише: «Можливо, якби людина мала жити одинаком, як багато інших ссавців, то не було б потреби і в управляючому, оскільки кожен був би собі царем над усіма царями, Богом... проте людині ж притаманно жити в суспільстві... вона отримала в дар розум, з допомогою якого вона здатна будь-що виготовити власними руками. Проте одній людині це не під силу, не вистачило б і цілого життя. Тобто для людини природно жити в суспільстві багатьох»[634]. Спеціалізація означала необхідність розвитку суспільства від примітивного буття (так само як і олюднення Енкіду) до вищих рівнів. У цьому контексті важливо нагадати, як говорить Джордж Зіммель: «Міста (метрополіси) з давніх-давен були центрами фінансової економіки. Завдяки різноманітності й концентрації грошової маси в них важливе місце посіли засоби обміну, чого б ніколи не сталося в малих масштабах сільського ринку»[635].

Людина не здатна сама собі забезпечити повноту щастя, яке їй пропонує суспільство. Живучи самітником у пустелі чи на закинутому острові, можна бути самому собі паном. Замість усіх матеріальних благ, які нам може запропонувати спеціалізоване суспільство, людина б отримала свободу управляти своїм життям й нікому не підкорятися в структурі суспільства. Проте якщо вона живе в суспільстві й користується його перевагами, тоді, природно, вона має стати частиною порядку, що дозволяє суспільству прямувати до своєї цілі.

Підсумок: Біблія як економічне чтиво

Християнство — провідна релігія нашої євроамериканської цивілізації. Більшість наших суспільних та економічних ідеалів ми запозичили з нього. Тому економіку все ж частіше сприймають і презентують як суспільну структуру, а не як релігійну віру. І якщо ми такої високої думки про ці загальносуспільні цінності, тоді необхідно й розглядати їх так само пильно, як і всі інші.

Аж неймовірно, скільки спільного має економіка зі Старим і Новим Завітами. Первісний гріх теж можна вважати «споживацьким», тому що Адам і Єва справді з’їли, спожили щось, чого не б не мали, і що їм власне й не було потрібно; у цьому випадку споживацтво об’єдналося з провиною (як ми продемонструємо в другій частині книги). Більшість притч Ісуса звертається до нас мовою економіки чи має економічний контекст. Також і ключове поняття в християнстві — відкуплення — початково мало суто економічне значення, тобто викупити, виплатити раба й таким чином дати йому свободу. Таке незаслужене відпущення боргів, відкуплення, відпущення гріхів ми можемо спостерігати і в нашому суспільстві — коли держава відіграє роль відкупителя і погашає заборгованість банків