Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

— Не надто надійно, якщо його викрали, — зауважила я. На мій подив, ректор не став сперечатися.

— Я припускаю, що захист міг ослабнути за роки керування мого попередника, аби хтось, захоплений дзеркалом, міг дістатися до нього.  До сьогодні багато артефакторів ламають голови над силою дзеркала. Гадають, на що воно здатне. Хтось вірить у те, що воно може відкрити шлях до інших світів. Хтось — у те, що, всотавши в себе силу, приховану в ньому, можна стати богом. Хтось гадає, що усі поглинуті дзеркалом душі і досі там, і що їх можна повернути… Усе це, звісно, лише теорії. Проте є дещо, в чому я впевнений.

Погляд чоловіка раптом став гострим, моб лезо, а голос — таким крижаним, що в мене волосся стало дибки.

Я важко ковтнула і майже змусила себе запитати:

— І що ж це?

Ректор відштовхнувся від стіни і в два кроки наблизився до мене, торкнувшись довгими пальцями мого підборіддя, змушуючи подивитися просто йому в очі. Я майже забула як дихати,  коли він відповів:

— Усі, кому вистачило дурості торкнутися його, втратили свої душі. Тоді як ви відбулися лише спогадами. Вам це не здається дивним, адептко де-Рамблер? Чи мені краще звертатися до вас інакше?