Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

поплескав по плечі. Що за фамільярність така? — обурився Прихода, а я зупинився над тим словом. Довго його не розумів. І безліч ось таких дрібниць. Мені ось незабаром вісімнадцять років, а я ще тільки раз їхав потягом з Крем’янця до Озеран. Я ще не бачив великого міста. Я ще не знаю, як виглядає трамвай. Я ще не бачив справжньої фабрики... Моря, гір, степу, вулканів. Навіть не знаю добре електричного світла, бо ніколи ним не доводилось користати. А чи тільки це одне? Чи тільки техніка? Природа? А безліч, безліч інших дрібничок, як поводитися, як користатися хустиною при сервірованому столі. У вас, можливо, це викликає посміх, а нам?

Розуміється. Наші хлоп’ята, принаймні більшість їх, цим голови не сушать. Що ось такий вам Мацюк, що живе зі Стасюком? Або Гриб? А інші... Хіба вони розуміють, що те все для людини важить? Такий Мацюк. Приходжу одного разу до нього. У короткій курточці, штанята в халявах, обличчя в червоних прищах. Він — божа коровка, сидить і довбає. Довбає і довбає. Історію довбає. Слово по слову, мов їсть черешні. Ну, розуміється. Це має бути наш інтеліґент. Він має за нас щось сказати. Він, чого доброго, продовбається до вищої школи. Він і її, можливо, скінчить. А лишиться таким самим Мацюком. Без рівного, розумного слова, без справжньої ходи, без уміння навіть їсти ножем і виделкою. Дістанемо якісь знання. Сирі знання. Мов папуги. А треба інтеліґенції! Аристократії!..

Я не знаю, як вам сказати, щоб не було так по-юначому, але ви мене розумієте. Нам треба піти за кордон. Нам треба пригадати, що ми в Європі. А Європа — це інтеліґенція. І авта, і кав’ярні, і білі тверді комірники, і фраки, і циліндри. Там це не театр. Там це будні. А ми — мужики. Нам ніхто не поможе вилізти з мужика. А самі ми не вміємо. Я пригадую, як Валя Лискевич учив мене підходити “до ручки дами”. Треба, каже, триматися просто. Червоніти — це поганий тон. Не можна відмовлятися від чаю. Цілувати в руку тільки заміжню пані. Це не сміх. Я стояв і дивився, мов баран. Червоніти для мене Господом Богом дано. Просто триматися, коли голова сама хилиться від погляду на даму.

Тут нам мала б допомогти гімназія. Якісь курси чи що... Хоч би той самий Валя Лискевич...

Мединська розсміялась.

— Але ж, Василю. Пощо впадаєте в таку розпуку. Інтеліґентність не тільки в зовнішній формі...

— Розуміється... Я це також знаю. Знаю, Настусю! Знаю, що і Європа — це не самі циліндри. Але все те зовнішнє рекомендує людину. Я знаю, що камінчик у жіночому персні дами знайдено в грудці кременю. Але щоб він набув справжньої вартости — його шліфовано. І так, мабуть, усе.

— Але це, Василю, проти вашої теорії природности!

— То вже, прошу, інша матерія. Ми говорили тоді не про мужиків і інтеліґенцію. Ми говорили про жінок... Інтеліґентних уже, або таких, що носять капелюшки. Інтеліґенція, по-моєму, сама по собі ще складніша, ніж циліндер чи фрак, чи навіть модний капелюшок пані Амалії...

— Василечку! Але я хотіла не про це. Ви зачіпали цікаві питання характеру, культури...

— І це до того стосується. Розуміється. Культура і є все це разом. Плюс своєрідне підсоння людської душі. Душевна насиченість, я б сказав. Величність душі. Вищий, ширший стиль життя. Чому мене приваблює аристократія? Бо там якраз усе те є. Я розумію це слово так, як його промовляю. Більшовики, наприклад, розуміють це хіба по-своєму. Вони, либонь, полізли в другу крайність і там шукають істини буття. В пролетаріяті. Це переходове... Але я неофіт. Мені не гріх і помилитися.

— Багато, мабуть, не помилитесь... Але візьмімо другу тему... Ви пишете що-небудь?

— Хіба про це варто говорити?

— Вам треба, Василю, писати. Роман. Мені здається, вам не вірші писати, а прозу.

— Видаюся вам прозаїчним?

— Василю! І що за жарти? Мовчіть! Розумійте, що кажу. У вас така многогранність думок. І слово також ви маєте. Я вже вам казала. Я не казала вам про вірш. Про слово. Ваше слово важке і до вірша воно не пасує. Ех, уявляю собі... Минуть роки. Василь Шеремета під вусом. Виходить у Львові книга: Василь Шеремета. Роман. “Юнацтво” чи щось таке. А чи згадаєте там і мене?

— Напевно.

— О, чудово. Чим я можу це заслужити?

— Прекрасна леді кохає безрукого й безокого джентльмена, щоб звести його на п’єдестал величности. Вона не думає про те, чи згадає її хоч один романіст. Приносить у жертву гарне тіло і краплю по краплі виціджує п’янючу кров своєї душі, щоб створити з неї напій для тих, що дерзають. Ви можете з мене сміятись. Я перед вами, як кажуть китайці, рогожка для ваших ніг. Одначе... Юначе зухвальство, навіть коли й видається смішним чи порожнім, варте пошани. І я також кажу до того самого.

— Це, Василю, прекрасний монолог! Захоплююсь.

— А де є кров душі?

— Не чуєте її запаху?

— Прекрасна леді!

— Джентльмен! — і вона простягнула руку. Але було це досить далеко. Василь не встав. Джентльмен спасував. Вона відхилилась на постіль. Права рука спустилась і повисла. Тонкі, довгі, білі пальці майже торкались підлоги. Зовсім, як у романі. Тільки його герой сидів непорушно біля столика на стільці і дивився розпачливо на бліду ясність коханої, майже вщерть налиту крикливим поривом краси величної молодості. Боже, Боже! Чи буде він коли переживати більшу, глибшу і мудрішу благодать? Він міг і встати, і підійти, і впасти навколішки, і плазувати чи цілувати, чи навіть перейти у гріх, але йому було тоді вже досить щастя. Він був також налитий вщерть і знав, що тільки встане — переллється через вінця і розіб’є навіки келиха, де зібрано таке величне і п’янюче питво.

— Василечку! Чи ви... хоч трошки кохаєте... мене...

Велика тиша. Мовчать. І тільки тепер зацокав у сусідній кімнатці стінний годинник. Василь, мабуть, навіть не думав. Серед глибокої, напруженої тиші він почав:

Давно люблю тебе без краю... — павза.

Давно, мов ангелу, молюсь... — знов павза.

Та розказать про це боюсь!

Ходжу, молюся і зітхаю,

Як в тиху ніч зітхає бір... — довша павза.

Коли ж скажу тобі: ко-хаааю!

Тоді словам моїм... не вір.

Василь вимовив цю молитву і