Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Мадам Манек бере її за руку.

— Ми не знали, що в’язниця називається Брайтенау, — каже Етьєн.

Перший поліціянт зауважує:

— Ви повідомили музей, що йому вдалося таємно надіслати два листи.

Другий:

— Можна на них глянути?

По них іде Етьєн, радий думати, що хтось ними опікується; Марі-Лор теж мала б радіти, та щось викликає в неї підозру. Вона пам’ятає слова батька, які той сказав іще в Парижі, у ніч окупації, доки вони чекали на потяг: «Кожен дбає про себе».

Перший поліціянт виколупує із зубів шматок яблука. Вони дивляться на неї? Від такої їхньої близькості в неї паморочиться в голові. Етьєн повертається з обома листами, й вона чує, як чоловіки передають один одному аркуші.

— Він про щось розказував, перш ніж поїхати?

— Про які-небудь конкретні доручення чи справи, про які нам варто знати?

Вони добре говорять французькою, дуже по-паризьки, але, як знати, на чиєму вони боці? «Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити». Тієї миті Марі-Лор почувається незатишно й тісно, як наче їх п’ятьох опустили в мутний акваріум, переповнений рибою, і вони зачіпають одне одного плавцями.

— Мій батько не злодій, — промовляє вона.

Її руку стискає рука мадам Манек.

— Він здавався занепокоєним через свою роботу, свою доньку. Через Францію, звісно, — веде розмову Етьєн. — А хто не був би?

— Мадемуазель, — перший чоловік звертається безпосередньо до Марі-Лор. — Він нічого конкретного не згадував?

— Нічого.

— У музеї він завідував ключами.

— Він здав ключі перед від’їздом.

— Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?

Другий чоловік додає:

— Скажімо, на валізи?

— Він забрав свого наплічника, — відповідає Марі-Лор, — коли директор попросив його повернутися.

— Можна нам усе одно глянути?

Марі-Лор відчуває, як напружується атмосфера в кімнаті. Що вони сподіваються знайти? Вона уявляє радіообладнання, що стоїть просто над нею: мікрофон, передавач, усі ці ручки налаштування, перемикачі, кабелі.

— Можна, — погоджується Етьєн.

Вони заходять до кожної кімнати. Третій поверх, четвертий, п’ятий. На шостому, у колишній спальні її діда, вони відчиняють величезний гардероб із важкими дверима, переходять через коридор і схиляються над моделлю Сен-Мало в кімнаті Марі-Лор, перешіптуються, а тоді шумно йдуть вниз.

Вони ставлять лише одне питання про три скручені прапори «Вільної Франції»[45] у комірчині на другому поверсі. Чому Етьєн їх там тримає?

— Ви так наражаєте себе на небезпеку, — застерігає другий поліціянт.

— Ви ж не хочете, щоб органи влади вважали вас за терористів, — додає перший. — Людей і не за таке арештовували. — Послуга це чи погроза — незрозуміло. Марі-Лор думає: «Це вони мають на увазі Papa?»

Поліціянти закінчують обшук, цілком чемно бажають доброї ночі та йдуть.

Мадам Манек запалює сигарету.

Рагу на тарілці Марі-Лор холодне.

Етьєн невміло порається з ґраткою комина. Він кидає прапори один за одним у вогонь.

— Досить, досить, — друге слово він вимовляє голосніше за перше. — Не тут.

— Вони нічого не знайшли. Немає чого знаходити, — лунає голос мадам Манек.

Кімнату наповнює їдкий сморід горілої тканини.

— Ви робіть зі своїм життям, що хочете, мадам. Ви завжди підтримували мене, і я постараюся підтримувати вас. Але я вам забороняю робити те, що ви робите, у цьому домі. І забороняю залучати мою онуку.

Жаба звариться

Надалі мадам Манек поводиться цілком привітно; майже щоранку вона водить Марі-Лор на пляж, бере її на ринок. Але вона здається якоюсь відстороненою, питаючи в Марі-Лор та Етьєна, як у них справи, бажаючи їм доброго ранку, наче вони чужі. Часто вона зникає на півдня.

Для Марі-Лор пообіддя стають довші, самотніші. Якогось вечора вона сидить за кухонним столом, а її двоюрідний дід читає вголос.

— «Живучість ікри молюсків перевищує очікування. Ми спостерігали випадки, коли певні види молюсків замерзали в суцільному льоду й усе одно поновлювали активність, коли на них починало діяти тепло».

Етьєн змовкає.

— Треба приготувати вечерю. Навряд чи мадам сьогодні повернеться.

Обоє не зрушуються з місця. Він читає ще одну сторінку.

— «Їх роками тримали в контейнерах для пігулок, але все одно під дією вологи вони рухалися, на вигляд такі ж здорові, як завжди… Мушля може бути розбита й навіть без кількох шматків, і все одно через певний проміжок часу пошкоджені частини відновляться нашаруванням матерії на розбиті місця».

— Я ще не зовсім безнадійний! — сміється Етьєн.

Це нагадує Марі-Лор, що її двоюрідний дід не завжди такий боязкий, що до цієї війни, й до попередньої теж, він мав інше життя, що він теж колись був молодим, що любив світ, у якому жив, так само, як вона тепер.

Урешті мадам Манек заходить у кухонні двері, замикає їх за собою, Етьєн досить холодно бажає їй доброго вечора, і за якусь мить мадам Манек йому відповідає. Десь у місті німці завантажують зброю чи п’ють бренді, а історія перетворилася на нічний кошмар, із якого Марі-Лор відчайдушно хочеться прокинутися.

Мадам Манек бере каструлю з навісної полиці й наливає в неї води. Її ніж падає в щось, на звук схоже на картоплю, й лезо ножа б’ється об дерев’яну дошку для нарізання, що лежить під нею.

— Будь ласка, мадам, — просить Етьєн. — Дозвольте мені. Ви дуже втомилися.

Але він не підводиться, і мадам Манек і далі нарізає картоплю, а коли закінчує, Марі-Лор чує, як вона спихає шматки картоплі у воду тупою стороною ножа. Через напруження в кімнаті в Марі-Лор паморочиться в голові, наче вона відчуває, як обертається планета.

— Потопили сьогодні субмарину-другу? — мимрить Етьєн. — Висадили в повітря німецький танк?

Мадам Манек стукає дверима холодильника. Марі-Лор чує, як вона копирсається в шухляді. Загоряється сірник, запалюється сигарета. Незабаром перед Марі-Лор з’являється миска недовареної картоплі. Вона мацає стіл навколо себе, шукаючи виделку, але не знаходить.

— Етьєне, ви знаєте, що буде, — питає мадам Манек з іншого боку кухні, — якщо кинути жабу в каструлю з кип’ятком?

— Я певний, що ви нам розкажете.

— Вона вистрибне. А знаєте, що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

Розпорядження

Одинадцятирічний хлопчик у повному парадному однострої повідомляє Вернеру, що його викликають до кабінету коменданта. Вернер чекає на дерев’яній лавці, відчуваючи все сильнішу паніку. Напевно, вони про щось підозрюють. Може, дізналися щось про його батьків, щось таке, про що навіть він не знає, щось жахливе. Він згадує, як єфрейтор прийшов до сиротинцю й повів його до будинку гера Зідлера: упевненість у тому, що знаряддя райху бачать крізь стіни, крізь шкіру, заглядають у самісіньку душу.

Через кілька