Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Ви п’ятнадцять років ниділи у своїй юридичній конторі й дивилися, як усякі сучі сини в цьому штаті розкошують на теплих місцях і ні біса не роблять, тоді як багаті багатіють, а вбогі убожіють. Потім з’явився я, дав вам у руку замашну битку й тихенько шепнув: «Хочете трохи розважитись і накидати їм?» І ви їм накидали. Ви добряче розважились. З них аж пір’я летіло. Дев’ятьох хапуг ви засадили за грати, але не найбільших, з дрібноти. Тих, що стояли за ними, ви й пальцем не зачепили. Бо немає такого закону. Все, що ви можете,— це забрати в них оте бісове кермо влади й більш не підпускати їх до нього. Будь-якими приступними вам засобами. І в глибині душі ви це добре знаєте. Ви не хочете забруднити свої чисті гарвардські руки, але в душі воліли б, аби той бруд розгрібали інші. Розумієте й те, що, подаючи у відставку, ви просто тікаєте в кущі. Ось чому,— мовив він ще лагідніше, ніж досі, і, нахилившись уперед, зазирнув просто в очі Х’ю Міллеру,— ви так довго збиралися це зробити. Вийти з гри.

З півхвилини Х’ю Міллер дивився згори вниз на Хазяїна, на його м’ясисте обличчя та опуклі пильні очі. Тим часом його власне обличчя спохмурніло й стало трохи спантеличене, ніби він намагався прочитати щось чи то при надто тьмяному світлі, чи то написане чужою мовою, яку він погано знав. Потім він сказав:

— Я вирішив безповоротно.

— Знаю, що безповоротно,— мовив Хазяїн.— І знаю, що мені вас не переконати, Х’ю.— Він підвівся з крісла, швидко підсмикнув на собі штани, як це роблять чоловіки, починаючи гладшати в талії, і підійшов у шкарпетках до Х’ю Міллера.— А жаль, дуже жаль,— зітхнув він.— Ви та я — добрий запряг. Мозок ваш, м’язи мої.

На устах Х’ю Міллера ворухнулась бліда подоба усмішки.

— Зла на мене не маєте? — спитав Хазяїн і подав йому руку.

Х’ю Міллер потиснув її.

— Якщо не покинули пити, то, може, заглянули б коли-небудь на чарку,— сказав Хазяїн.— Про політику мови не буде.

— Гаразд,— мовив Х’ю Міллер і обернувся до дверей.

Він уже ступав на поріг, коли Хазяїн мовив:

— Х’ю…

Х’ю Міллер спинився і озирнувся.

— Ви залишаєте мене одним-одного,— жартівливо-скорботно сказав Хазяїн,— з купою сучих синів. Моїх і чужих.

Х’ю Міллер силувано, ніяково усміхнувся, похитав головою, мовив: «Ет чорт… Віллі…», а тоді затнувся, не доказавши того, що почав,— і юридичного факультету Гарварду, ескадрильї Лафайєта, Croix de Guerre, чистих рук і щирого серця з нами не стало.

Хазяїн сів у ногах ліжка, закинув ліву ступню на коліно й, замислено чухаючи її, наче фермер, що роззувся, перед сном, утупив погляд у зачинені двері.

— З купою сучих синів,— повторив він і пустив ліву ногу, що зісковзнула з коліна й упала на килим, а очі його і далі дивилися на двері.

Я знову встав. Це була вже третя моя спроба забратися звідти, повернутись до свого готелю й лягти спати. Хазяїн міг сидіти отак цілу ніч, а то й кілька ночей підряд — і хоч би тобі що, але для тих, хто з ним працював, це була чиста мука. Я знову рушив до дверей, та Хазяїн звернув погляд на мене, і я зрозумів, що це ще не кінець. Отож зупинився й став чекати, а очі Хазяїна досліджували моє обличчя і, мов два хірургічні пінцети, шукали місця, де б заглибитись у сіру речовину всередині моєї голови.

Нарешті він озвався:

— Ти думаєш, треба кинути Уайта на поталу тим вовкам?

— З біса слушний час для таких запитань,— сказав я.

— Думаєш, треба?

— Дивне слово «треба»,— сказав я.— Якщо ти питаєш, чи треба для того, щоб узяти гору, на це відповість майбутнє. Якщо питаєш, чи треба, щоб учинити по справедливості, то ніхто й ніколи тобі не відповість.

— А як думаєш ти?

— Думати — не моє діло,— відповів я.— І тобі я теж не раджу думати про це, бо ти й так чудово знаєш, що ти збираєшся зробити. Ти збираєшся зробити те, що робиш.

— Люсі хоче покинути мене,— мовив він спокійно, наче відповідаючи на якесь моє запитання.

— Та ти що! — вигукнув я із щирим подивом, бо завжди вважав Люсі за одну з тих довготерплячих жінок, на чиї груди в останню хвилину падають сльози каяття. В найостаннішу.

А тоді мій погляд сам собою звернувся на зачинені двері, туди, де сиділа над телефоном Сейді Берк зі своїми чорними смолянистими очима, подзьобаним віспою обличчям та буйними чорними обчикриженими ірландськими патлами, в яких, наче вранішній туман у сосновій хащі, заплутався тютюновий дим.

Хазяїн перехопив мій погляд.

— Ні,— мовив він,— не це.

— Ну, за звичайними мірками й цього було б досить.

— Вона не знає. Так мені здається.

— Вона жінка,— сказав я,— а вони це нюхом чують.

— Не про це йдеться,— пояснив він.— Вона сказала, якщо я покриватиму Байрема Уайта, вона мене покине.

— Скидається на те, що всі хочуть робити твоє діло замість тебе.

— Хай воно все горить! — сказав він і, підхопившись з ліжка, несамовито заходив по килиму — чотири кроки туди, поворот, чотири кроки сюди,— і, дивлячись на цю ходу, на важкі порухи голови на поворотах, я пригадав ті давні вечори в задрипаних провінційних готелях, коли я чув його за стіною в сусідньому номері, ще тоді, як Хазяїн був просто Віллі Старком, а Віллі Старк був телепнем, з недолугими школярськими промовами, повними фактів та цифр, і з написом «Стусони мене» нижче спини.

А тепер я й бачив її — цю невпинну, напружену ходу, що долинала тоді з тісних готельних комірчин за стіною. Тільки тепер її не обмежували ті комірчини. Вона вирвалася на широкий простір.

— Хай воно все горить! — знову сказав він.— Анічогісінько вони про це не знають, анічогісінько не тямлять, і годі їм щось розтлумачити.— Він ще разів зо два пройшовся сюди-туди й повторив: — Анічогісінько не тямлять.— Тоді знов походив, спинився й нахилив голову до мене.— А знаєш, що я думаю зробити? Коли розчавлю цю банду?

— Ні,— сказав я,— не знаю.

— Я збудую щонайвеличезнішу, щонайхромованішу, щонайформаліново-смердючішу безплатну лікарню та оздоровчий центр, які й самому всевишньому не снилися. Ось побачиш, хлопче, в кожній палаті буде клітка з