Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

мить мені здавалося навіть, що він обмірковує, як це висловити, і я очікувально стояв біля свого стільця. Та раптом у дверях знову з’явилася голова Сейді.

— Тебе хоче бачити містер Міллер,— сказала Сейді, явно даючи зрозуміти, що нічого приємного не передбачається.

— Нехай заходить,— мовив Хазяїн, і я побачив, що навіть коли він і хотів щось мені сказати хвилину тому, то тепер у нього на думці зовсім інше. Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта, Croix de Guerre, чисті руки, щире серце, генеральний прокурор — ось хто був у нього на думці.

— Йому це не сподобається,— сказав я.

— Атож,— погодився Хазяїн,— не сподобається.

А на порозі вже став високий, худий, сутулуватий чоловік із смаглявим обличчям, скуйовдженим темним чубом, темними очима, що сумно дивилися з-під чорних брів, та значком товариства «Фі-Бета-Каппа»27, криво пришпиленим на неохайному синьому піджаку. Він якусь мить постояв у дверях, кліпаючи сумними очима, ніби раптом вийшов з темряви на ясне світло чи помилково забрів не в ту кімнату. Та й сам він здавався випадковим гостем на цьому порозі.

Хазяїн підвівся й почалапав у шкарпетках йому назустріч, простягаючи руку.

— Привіт, Х’ю.

Х’ю Міллер потиснув йому руку і зайшов до кімнати, а я бочком подався до дверей. Та зустрівся очима з Хазяїном, і він швидко кивнув мені на мій стілець. Тоді я теж потиснув руку Х’ю Міллеру й повернувся на своє місце.

— Сідайте,— мовив Хазяїн до Міллера.

— Ні, дякую, Віллі,— як завжди, повільно й поважно сказав той.— А ви сідайте, Віллі.

Хазяїн угруз у своє крісло, знову задер ноги на стілець і спитав:

— З чим ви прийшли?

— Думаю, ви й самі знаєте,— відповів Х’ю Міллер.

— Думаю, що знаю,— сказав Хазяїн.

— Ви хочете врятувати Уайта, правда ж?

— Начхати мені на Уайта,— сказав Хазяїн.— Я рятую щось інше.

— Він винен.

— Ще й як,— весело погодився Хазяїн.— Якщо поняття вини й невинності можна застосувати щодо такої речі, як Байрем Б. Уайт.

— Він винен,— повторив Х’ю Міллер.

— О боже, ви говорите так, ніби Байрем людина! Він — річ! Ви ж не можете притягти до суду арифмометр, коли в ньому зламається якась пружинка і він почне робити помилки. Ви полагодите його. От я й полагодив Байрема. Так полагодив, що його ще не народжені праправнуки в річницю цього дня напудять у штани й самі не знатимуть чому. Повірте, це буде шок у генах. Той бісів Байрем — просто річ, якою ви послуговуєтесь, і від сьогодні з неї буде тільки користь, запевняю вас.

— Усе це дуже добре, Віллі, але ж факт залишається фактом: ви рятуєте Уайта.

— Та хай його чорти візьмуть, того Уайта,— сказав Хазяїн.— Я рятую щось інше. Ви тільки дайте тій банді Макмерфі у законодавчих зборах уявити собі, що їй вільно витинати такі штуки, то їй упину не буде. Ви гадаєте, їм до вподоби те, що ми робимо? Податок на видобутки корисних копалин? Підвищення орендної плати за розробку надр? Прибутковий податок? Програма шляхового будівництва? Законопроект про охорону здоров’я?

— Ні, не до вподоби,— визнав Х’ю Міллер.— Точніше, не до вподоби тим, хто стоїть за спиною Макмерфі.

— А вам до вподоби?

— Так,— відповів Х’ю Міллер.— Це мені до вподоби. Але не можу сказати, що мені до вподоби деякі речі навколо цього.

— Х’ю,— сказав Хазяїн і усміхнувся,— ваша біда в тому, що ви юрист. Юрист з біса високої проби.

— Ви теж юрист,— сказав Х’ю Міллер.

— Ні,— заперечив Хазяїн,— я не юрист. Я трохи знаю закон. Власне, добре знаю закон. І заробляв цим собі на прожиток. Але я не юрист. Ось чому я розумію, що таке закон. Він наче вузька ковдра на двоспальному ліжку, де холодної ночі сплять троє. На всіх ковдри не вистачає, і хоч ти як її тягни і розпинай, а котромусь із трьох неминуче загрожує запалення легень. Закон, xaй йому чорт, наче штани, куплені хлопчиську торік, а в нас завжди цей рік, отож штани розлазяться по швах і з-під них стирчать кісточки. Закон завжди надто короткий і тісний для людства, яке невпинно росте. І найкраще, що можна зробити,— це зробити щось, а потім придумати відповідний закон, але поки його запишуть у книги, треба буде зробити вже щось інше. Ви думаєте, половину того, що я встиг зробити, записано чорним по білому в конституції штату?

— Верховний суд ухвалив…— почав був Х’ю Міллер.

— Еге ж, вони ухвалили, бо я посадив їх туди, щоб вони це ухвалили, і вони зрозуміли, що треба зробити. Половини зробленого мною не було в конституції, а тепер є, бог мені свідок. А як воно туди потрапило? Та дуже просто — хтось узяв і дописав.

Обличчя Х’ю Міллера помалу набігало кров’ю, і він похитував головою легенько, ледь помітно, мов неповоротка тварина, коли їй надокучає муха. Потім він промовив:

— У конституції ніде не сказано, що Байрем Б. Уайт може безкарно чинити злочини.

— Х’ю,— лагідно почав Хазяїн,— невже ви не розумієте, що сам Байрем нічого не важить? А надто в цій ситуації. Вони прагнуть одного — повалити нинішнє керівництво. Їм і не в голові той Байрем, хіба що остільки, оскільки людині взагалі ненависна думка, що хтось щось наживає, а вона ні. Їм у голові — поламати все, що встигло зробити наше керівництво. І настав час дати їм по руках. Коли берешся до якогось діла,— тепер він сидів у кріслі прямо, поклавши руки на м’які бильця і нахиливши голову вперед, до Х’ю Міллера,— то мусиш обходитися тим, що маєш напохваті. Мусиш працювати з такими людцями, як Байрем, Малюк Даффі, як уся ота сволота в законодавчих зборах. Без соломи цегли не зробиш, а солома в тебе здебільшого потолочена, з коров’ячого стійла. І коли ти сподіваєшся зробити з неї щось краще, ти просто дурень безмозкий.

Х’ю Міллер трохи розпростав плечі. Дивився він не на Хазяїна, а на стіну позад нього.

— Я подаю у відставку з посади генерального прокурора,— сказав він.— Письмову заяву пришлю завтра вранці з посильним.

— Ви вже давно надумали це зробити,— лагідно мовив Хазяїн.— Давно, Х’ю. Чому ви так довго збиралися?

Х’ю Міллер промовчав, але перевів погляд зі стіни на обличчя Хазяїна.

— Я вам скажу, Х’ю, чому,— провадив Хазяїн.—