Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

потім ми з ними поїдемо звідси до церкви, у неділю вранці. Щойно вони прибудуть, усі системи запрацюють на повну потужність, а отже, сьогодні — офіційне затишшя перед бурею. Зараз прийде Сара, ми займемося манікюрами-педикюрами, дивитимемося фільми та святкуватимемо із шампанським і коктейлями. Нігті в мене не такі, що ростуть, — це можуть зрозуміти лише жінки, у яких нігті того ж типу. Ці нігті дістаються кінця пальця й думають, що вся робота вже виконана, після чого починають розшаровуватися та ламатися. Готуючись до весілля, я перепробувала всі можливі олії, сироватки та креми, які лишень відомі людству, бо ж на форумах наречених тільки й розмов про те, що нігтики в мене повинні бути найвищого ґатунку. Гаразд, до вівтаря мені залишилося сорок вісім годин, і нігті мої такі гарні, якими їм належить бути. Сара збирається зробити мені французький манікюр.

Усе, що стосується весілля, розплановане, усе під контролем, усе розписане на табличках Люсіль. Для жінки, яка вважає, що її син одружується з нерівною, вона таки доклала дуже багато часу й сил до керівництва процесом. Чесно кажучи, я досить швидко зрозуміла, що вона має намір прокотитися паровим котком по всіх підготовчих етапах — подобається це мені чи ні, — тож я обрала для себе шлях найменшого спротиву. Тобто я зі вдячністю погодилася з вісімдесятьма відсотками її рішень, а двадцять відсотків притисла до серця та відмовилася відступати від них ані на крок. Моя сукня. Мій букет. Моя старша дружка. Наші обручки. Урешті-решт, це — єдині речі, що мають значення. Мені однаково, яке шампанське подадуть для тостів, і, хоч я не фанатію від лососевого мусу як першої страви, він у нас усе одно буде. Оскар вдячний за мій гнучкий підхід, бо вони з матір’ю дуже близькі, а, коли б я пручалася щодо цього всього, могли б виникнути неприємні хвилі. Я дуже вдячна Сарі, яка була поруч увесь цей час, тож я мала кому виговоритися.

— Впусти мене, Лу! У мене руки зайняті, постукати не можу!

Сарин голос розноситься холом, я підстрибую, щоб відчинити їй. Коли відчиняю двері, бачу, що вона мала на увазі. За собою подруга тягне важку сріблясту валізку, на кожному плечі в неї по сумці та величезна картонна коробка в руках. Вона дивиться на мене поверх коробки та дмухає, щоб чубчик в очі не ліз.

— Лише ручна поклажа? — забираю в неї коробку.

— Авжеж, ручна, не дика ж, — вона перехоплює мою руку, коли я намагаюся заглянути під кришку коробки. — Тут у мене сюрпризи. Спочатку вино?

— Хто б сперечався? — зачиняю двері ногою, іду за нею коридором.

Я не прагнула проводити традиційний дівич-вечір, просто це не моє, але отак — то ідеально.

— Ти сама? — шепоче вона, видивляючись Оскара.

— Так.

Вона грає грудними м’язами, потім падає спиною на канапу — руки широко розкинуті, ноги задерті в повітря.

— Вранці тобі йти до шлюбу, дон-дін, луна церковний дзвін[24]! — наспівує вона, не потрапляючи в ноти.

— Поспішила на цілий день.

— Краще, ніж спізнитися на день, — вона сідає та оглядається навколо. — У нас що, спіритичний сеанс?

Я запалила ароматні свічки, щоб створити спокійну «дзен» атмосферу.

— Це мало бути ніби «спа», — відповідаю, — нюхай давай.

Вона втягує носом повітря.

— Гадаю, ніс запрацює краще, коли в руці матиму келих вина.

Натяк зрозумілий, тож я йду на кухню.

— Вина… чи шампанського Оскарової матері? — гукаю звідси.

— О, шампанського Її Величності, будь ласка, — Сара виходить на кухню та всідається на високу табуретку. Мабуть, це з мого боку не так уже й нелояльно — бурчати на свою майбутню свекруху та скаржитися на неї Сарі? Але ж кожному треба десь випускати пару, правда? А Сара мені — як сестра. І це нагадує… Я обертаюся та дістаю маленький згорток із кухонної шафи.

— Я тобі зараз це віддам, поки ми не напилися до втрати пам’яті або поки не перепились до того, що я розведу тут сльози й шмарклі.

Відкорковую шампанське, а вона роздивляється подарунок, звужуючи очі.

— Що це?

— Маєш відкрити й побачити.

Вона тягне за сірі стрічки, а я вистрілюю корком дорогого шампанського Оскарової матусі. Я хотіла подарувати Сарі щось дійсно особливе і, після довгих годин марних пошуків, зрозуміла, що в мене вже є те, що ідеально пасує.

— Я нервую: а раптом воно мені не сподобається? — каже вона жартома. — Ти ж знаєш, я не вмію брехати, ти одразу здогадаєшся.

Підсуваю їй келих, нахиляюся над барною стійкою, обличчям до обличчя.

— Я цілком упевнена.

У неї на долоні потерта оксамитова коробочка. Вона бере келих за ніжку та відсьорбує для хоробрості, збирається відкрити. Я простягаю руку та прикриваю її долоню своєю.

— Перед тим, як ти відкриєш, хочу щось сказати, — холера, не треба було мені пити, бо емоції й так через край. Сльози вже печуть мої очі.

— Йоханий бабай, — каже вона, відпиваючи добру половину свого вина та здіймаючи келих угору. — Не починай, ще зарано. Ти ж виходиш заміж аж за два дні. Спокійно, жіночко, спокійно.

Я сміюся, збираюсь із силами.

— Гаразд. Ось воно, — відпиваю ще трішки та ставлю келих на стійку. — Я хочу тобі подякувати, — дивлюся на коробочку й на Сару. — Дякую за … Я не знаю, Сар, за все. І за те, що дозволила мені зайняти більшу спальню на Делансі-стрит, і за те, що завжди була коло мене, коли ми виходили кудись по суботах, і за сонні недільні ранки, і за винахід нашого фірмового сандвіча. Не знаю, де б я була, якби не ти.

Тепер її розвезло.

— Це до біса хороший сандвіч, — каже вона та відкриває коробочку. Кілька секунд мовчить. Навіть не схоже на неї.

— Це ж твоє, — каже вона тихо.

— А тепер твоє, — відповідаю я.

Мій тоненький кулончик з фіолетовим агатом я оправила в рожеве золото та почепила на тонкий браслет.

— Я не можу взяти це, Лу. Воно надто цінне.

Саме так.

— Я мала плакати, коли говоритиму це, а тепер ми маємо пити й сміятися, гаразд?

Вона прикушує нижню губу, яка вже труситься.

— Я втратила свою сестру багато років тому, Сар. Мені її дуже не