Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

видовище приковує її погляд до задньої стінки, під розбитими контейнерами для проб, і їй потрібна секунда, щоб зрозуміти, що говорять їй очі.

Ні, це не черговий порожній костюм або будь-який інший замінник, схожий на людину, розкинуту на столі, який присунутий до стіни. Це людина, Берч, який відпочиває на столі, ніби це ідеальне місце, щоб подрімати.

Або розбитися.

“Якого біса?” Гнів кипить в Офелії, коли вона пробирається крізь безлад, намагаючись не зламати й не розчавити нічого під ногами. Повернення на Стійкість для заміни не відбудеться хтозна скільки часу. «Гей, прокинься!» вимагає вона.

Але коли вона підійшла ближче, минувши стільці та інший стіл, які частково закривали їй огляд, вона бачить, що його ліва рука звисає зі столу, а пальці торкаються підлоги. Незручна поза для сну, навіть викликаного наркотиками.

Бризки крові починаються приблизно за метр, нерівномірні та хаотичні, а потім краплі стають більшими та густішими, поки не зливаються разом, утворюючи висихаюче червоне море під його рукою.

Кров, занадто багато крові. Вона міцніше стискає кухоль, але тремтіння, що охоплює все її тіло, все одно виливає каву через край, обпікаючи її пальці. Біль реєструється в тьмяній, дисоціативній ноті, ніби вона спостерігає, як це відбувається з кимось іншим, тому що вона приголомшена сценою перед нею.

Рукав комбінезона Берча подертий на стрічки, і він теж звисає до підлоги. Шкіра на його передпліччі розрізана та піднята клаптями, звисаючи, як ослаблені шматки кори на його однойменному дереві, відкриваючи рожеві мармурові м’язи та сухожилля.

Але гірше за це?

Рвані шматки, схожі на порізи або укуси, відсутні в обох.

21

Офелія відступає назад, з голосним дзижчанням в голові. Ніжка стільця зачіпає її щиколотку, і вона важко опускається на спину. Це вибиває кухоль з її руки, повітря виривається з легенів, і на мить їй здається, ніби вона застрягне тут назавжди. Просто заморожена у цьому пеклі з кров’ю та тілом і…

Відсахнувшись на руках, вона звільняється від колючих відростків стільця, а потім перевертається й зривається на ноги, мчачи в коридор.

Вона біжить, не знаючи, звідки вона біжить чи куди, аж поки не врізається прямо в тверде тіло на порозі центральної втулки.

Ітан. Він хапає її за плечі, обережно відштовхує назад, тримаючи на місці. Його рот ворушиться, але Офелія його не чує. Рев у її вухах такий гучний, що темні плями танцюють у її очах.

Дихайте, Офелія. Дихайте. Вона спочатку впізнає форму слів, його губи формують звуки, як в уповільненій зйомці. Її перша спроба вдихнути болить своєю поверхневістю. Вона намагається знову, і цього разу повітря наповнює її легені з прохолодним, чистим полегшенням.

“Що таке? Офелія, що сталося?» Наполегливість Ітана передається в його твердій хватці та інтенсивності його погляду на неї, але його голос спокійний, рівний. Ось чому він головний.

Офелія важко ковтає слину й спромагається прохрипіти один склад. «Берч». Її рука змахує в бік офісу, перш ніж вона встигає це зупинити.

Ітан штовхає її спиною до стіни. “Залишайся тут.”

Як тільки він відпускає її, вона опускається на підлогу, підтягуючи коліна до грудей. Вона не може перестати тремтіти. Реакція на травму. Давай, Брей. Ти знаєш це.

Ітан бачить усе швидше, ніж вона, з різким вдихом, який вона чує навіть із кутового коридору.

«Берч». Гучні звуки хрускоту скла та тріску меблів відзначають його просування по кімнаті, а потім його пошуки чогось.

PMU має функцію дефібрилятора.

Чорт. Вона закриває очі. Вона повинна була спробувати, вона повинна була подивитися.

Коли стільки крові, яка вже висихає? Це дуже пізно.

Так, але краще було б спробувати.

Краще для кого?

«Давай, Берч! Давай!” Чіткий стукіт, який може належати лише дефібрилятору на млявому тілі, сигналізує про те, що Ітан знайшов і застосував пристрій.

“Що, чорт візьми, відбувається?” За мить у дверях центрального вузла з’являється Кейт зі смугою мастила на щоці. «Я намагаюся полагодити генератор, і це досить важко навіть без усіх криків і галасу…» Вона робить паузу, щоб подивитись на Офелію, здається, вперше побачивши її позу.

“Давай! Давай! Дихай!» Голос Ітана чітко доноситься коридором, у якому вже з’явився перший натяк шаленої паніки.

Очі Кейт розширюються. “Ні.” Вона мчить коридором. Через секунду її голос приєднується до голосу Ітана, закликаючи Берча дихати, повернутися до них.

Але Офелія вже знає, чим це закінчиться. Надворі радісно скрегоче вітер. Інший постійний житель складе компанію всім іншим.

«Я не розумію. Що… що сталося?» Ліана, що сидить поруч з Офелією, знову запитує її. Ліана дихає уривчасто, на межі гіпервентиляції, але вона не плаче. Ще ні. Вона зосереджена на кількох сантиметрах бурштину на дні своєї кавової чашки.

Коли Ітан скликав зустріч у центральному хабі, Кейт прибула з пляшкою дуже сумнівного алкоголю в руці. Навіть етикетки на пляшці немає, лише наклейка з «очищувач двигуна», написана нерівною рукою. Без жодного слова вона грюкає пляшкою об стіл, а потім забирає з камбуза п’ять кухлів.

Ітан хитає головою. “Не знаю. Злити свою кров до смерті – це моє найкраще припущення». Він шукає підтвердження в Офелії.

“Я думаю так.” Її голос звучить іржаво.

Ліана, яка робить ковток із чашки, кашляє. “З чого?”

Він вагається. «З рани на руці».

Рана. Це, м’яко кажучи, заниження. Це більше нагадувало розсічення чи… розгризання. Офелія притискає рот тильною стороною долоні проти свіжого бунту свого живота.

Це нагадувало те, що зробив її батько. Не те, чим він найбільш сумно відомий, а саме лють проти Голіафа з гайковим ключем і киркою, розбиваючи голови й обличчя всіх, хто не втік достатньо швидко. Але менш обговорювані смерті його екіпажу ще до того, як їхній транспорт пристикувався до космічної станції. На основі внутрішньокорабельних записів безпеки шахтарського транспорту він був переконаний, що ними володіє якась невідома сутність, яку він назвав Пожирач. Він увірвався в їхні холодні резервуари для сну і врізався в них, намагаючись «врятувати» їх, впиваючись у їхні груди, руки та ноги, шукаючи ознаки цього.

Він думав, що Офелія теж заразилася. Це те, що він зробив би з нею, якби спіймав її.

Вона здригається. Спогад завжди моторошний, але в цьому випадку збіг обставин теж. Це неспокійно лежить на ній, наче вежа з каміння, яке було складене ненадійно.

«Це також могла бути травма ока», — кривиться Кейт.

Офелія смикається, щоб подивитися на неї. “Чекайте, що?”

Ітан і Кейт обидва дивляться на неї. «Ви пропустили ножиці, що застрягли в його черепі через праве око?» — вимагає Кейт.

«Я не… я бачила лише його руку», — починає Офелія. Як вона це пропустила? Його праве око дивилося від неї, але все одно. Чому праве, а не ліве? Важко вгадати логіку, коли він явно не діяв на основі нічого, що мало б сенс для решти.