Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

у Бромлі й не брати участі в святкуванні з її сім’єю, яке приносило Люсі значно більше радості, ніж самому Страйкові. Ще недавно Страйк залюбки поїв би чогось із Ніком та Ільзою, своїми друзями, однак Ільза запропонувала запросити ще й Робін. Страйк багато тижнів тому вирішив, що чимдалі відвертіші спроби Ільзи звести їх разом слід зустрічати глухою відмовою підігрувати, тож друзям Страйк збрехав, що святкуватиме з Люсі. На свій тридцять дев’ятий день народження він плекав єдину безрадісну надію: що Робін про нього забуде і тоді буде ніби скасовано той факт, що він сам забув про її день народження. Вони будуть квити.

Спустившись зранку в п’ятницю в офіс, Страйк не без подиву виявив на столі Пат — на додачу до звичних листів — два пакунки й чотири конверти, всі різних кольорів. Вочевидь, друзі й рідні вирішили надіслати йому вітання до настання вихідних.

— У вас що, день народження? — низьким рипучим голосом спитала Пат, втупившись у монітор і друкуючи; як завжди, вона тримала в зубах електронну цигарку.

— Завтра,— відповів Страйк, забираючи конверти. На трьох почерк був знайомий, на четвертому — ні.

— Вітаю,— буркнула Пат, клацаючи клавіатурою.— Могли б і попередити.

Страйк на якійсь галабурдній хвилі спитав:

— А що, ви б мені тоді пирога спекли?

— Ні,— байдужим тоном озвалася Пат,— але листівку купила б.

— А, тоді я правильно не сказав. Менше паперу — більше дерев.

— Це була б дуже маленька листівка,— без усмішки відповіла Пат; її пальці пурхали над клавішами.

Ховаючи усмішку, Страйк забрав листівки й пакунки і пішов до кабінету, а ввечері відніс це все до себе нагору, так і не розгортаючи.

Двадцять третього листопада він прокинувся, думаючи про їхню з Робін подорож до Гринвічу, і згадав, що сьогодні за день, тільки коли побачив на столі конверти й подарунки. У пакунках були светр від Теда і Джоан і кофта від Люсі. Ільза, Дейв Полворт і зведенюк Ал надіслали жартівливі листівки. Страйк не сміявся, але настрій воно йому підняло.

Далі він дістав листівку з четвертого конверта. Спереду було фото бладгаунда, і Страйк на мить здивувався — чому саме гончак? Він зроду не мав пса, і хоч симпатизував собакам більше, ніж котам, бо працював з ними в армії, собачником його важко було назвати. Розгорнувши листівку, він побачив такі слова:

Вітаю з днем народження, Корморане!

Найкращі побажання, Джонні (тато)

Кілька секунд Страйк просто дивився на ці кілька слів, не маючи в голові жодної думки. Востаннє він бачив почерк батька, коли лежав наколотий морфіном зі свіжовідірваною ногою, а в дитинстві на очі йому іноді траплялися підписані батьком документи. Тоді він шоковано дивився на те ім’я, ніби то була фізична частина батька, ніби чорнило було кров’ю; той підпис немов доводив, що батько — реальна людина, а не міф.

Абсолютно раптово Страйк відчув страшний гнів — гнів через маленького хлопчика, який би душу продав, щоб отримати від батька вітання на день народження. Він давно переріс будь-яке бажання контактувати з Джонні Рокбі, але не забув болю, якого завдавала в дитинстві ненастанна відсутність батька: однокласники робили листівки на День батька, незнайомі дорослі питали, чого це він ніколи не бачив Рокбі, інші діти дражнили його, наспівували пісні гурту «Дедбітс», казали, що мати народила його винятково заради грошей Рокбі. Страйк дуже добре пам’ятав болісне бажання (яке загострювалося на день народження чи Різдво), щоб батько надіслав щось чи подзвонив, щоб просто показав, що знає про саме існування сина. Страйк ненавидів спогади про ці фантазії навіть більше, ніж спогади про біль, якого завдавала їхня нездійсненність. А найбільше ненавидів згадувати про те, як у ранньому дитинстві обманював сам себе й виправдовував батька: може, той не знає, куди вони з мамою переїхали, й відіслав листівку на стару адресу, може, він хоче зустрітися з сином, просто не може його знайти.

Де був Рокбі, коли його син був ніким? Де він був щоразу, коли Леда знову пускалася берега і на допомогу мчали Тед і Джоан? Де він був усю ту тисячу разів, коли його присутність реально щось означала б, а не видавалася б спробою гарно показати себе в пресі?

Рокбі не знав про сина нічого, тільки що він детектив — звідси й цей ідіотський пес, «Пішов ти зі своєю обісраною листівкою». Страйк розірвав листівку надвоє, тоді начетверо, а тоді викинув у смітник. Спалив би, але ж спрацює сигналізація.

Цілий ранок гнів пульсував у нього всередині, ніби електричний струм. Цей гнів бісив Страйка, бо виходило, що Рокбі ще має якусь владу над його емоціями. Виїжджаючи в бік Ерлз-Корту, де його мала підібрати Робін на машині, Страйк уже майже бажав, щоб днів народження взагалі не існувало.

Коли за сорок п’ять хвилин Страйк вийшов з метро з великим шкіряним записником у руках, Робін, яка чекала в «лендровері», подумала, що ще не бачила його таким похмурим.

— З днем народження,— сказала вона, коли Страйк відчинив дверцята з пасажирського боку.

Страйк одразу побачив на приладовій панелі конверт і маленький пакунок.

«Бляха».

— Дяка,— буркнув він, ще похмурнішавши, і сів.

Робін виїхала на дорогу та спитала:

— Ти такий злий, бо тобі стукнуло тридцять дев’ять років, чи щось сталося?

Страйк не мав охоти говорити про Рокбі, але вирішив зробити над собою зусилля.

— Та просто не виспався. Вчора до ночі сидів над останньою коробкою зі справи Бамборо.

— Я хотіла це зробити ще у вівторок, а ти мені не дозволив!

— Ти мала взяти вихідний,— відповів Страйк, розриваючи конверт.— І в тебе ще купа їх лишилася.

— Знаю, але це було б цікавіше, ніж прання.

Страйк побачив її листівку: акварель з краєвидом Сент-Моса. Мабуть,