Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- А його мама обмовилася, що коли ми з тобою втекли, він почав мене шукати, уявляєш?

- Та ти що! Він теж сталкер?

- Що значить «теж»?

- Не зважай, - я махнула рукою. – Я так Макса називала, коли він хотів зі мною спільну мову знайти.

- Ясно.

- Лето, що тебе тривожить? На тобі лиця нема.

- Мені здається, з Рошаіром щось не так. Серцем чую, він не дарма кульгає. І це якось пов’язане з його сестрою, бо слуги казали, що він почав кульгати саме після того, як спробував її арештувати.

- Сестра? Макс не розповідав мені, що в нього є сестра.

- Вона загинула роки три тому.

І Лета розповіла мені всю трагічну історію Лідії.

- Нічого собі! Не дивно, що Макс мовчав. То ти думаєш, що Лідія щось зробила Рошаіру?

- Так. Але я не знаю, що саме.

- Ти казала, що Лідія була відьмою. Може, вона його прокляла?

- Не знаю, Сабі. Проклясти власного брата – це якось…

- Вона була в стані афекту і була здатна на все.

- Твоя правда. Поки будемо притримуватися цієї думки.

Ми трохи помовчали, задумавшись, але цікавість ніяк не давала мені спокою, тому я спитала:

- Ти збираєшся казати Рошаіру, що він тобі подобається?

- Не знаю, Сабі. Не знаю.

- Слухай, Летко… Це лише припущення, але… Може, ти йому теж подобаєшся? Ну він просто коли на тебе дивиться, у нього погляд теплішає, і він якимсь добрішим стає. Я це ще за нашої першої з ним зустрічі помітила.

- Цього я теж не знаю, Сабі, - Лета зсутулилася і втомлено закрила руками обличчя.

- Як би там не було, тобі слід сказати, що ти до нього відчуваєш. Це страшно, але необхідно.

- Я… спробую, - Лета випрямилась і знову набрала свого звичного непохитного вигляду. – Але не сьогодні. Сьогодні мені треба знайти одну дівчину. Ходімо. Я по дорозі в замок тобі все розповім.

По мірі того, як Лета розповідала про свою зустріч з Вікторікою, у мене виникало все більше питань.

- То ти сподіваєшся, що твій брат…

- Я не сподіваюся. Я щосили душу в собі це почуття. Розумієш, якщо я дам собі надію, то потім буде дуже боляче розчаровуватися.

- Розумію. Що ж, тоді знайдемо цю Вікторіку і витрясемо з неї правду! Вперед! – я зробила вигляд, ніби йду в атаку з піднятим мечем.

По-моєму, ми рази три обійшли всю залу, але таємничої Вікторіки так і не знайшли.

- Летко, спокійно. Зараз підійдемо до входу в залу. Може, вона ще не прийшла? Є два варіанти: або вона ще не прийшла, або збрехала, що буде тут.

- Я дві ночі не спала через неї. Якщо вона мені збрехала, я її знайду і живцем закопаю, - похмуро мовила Лета. Почувши ці її слова, якийсь чоловік, обвішаний купою блискучих штучок, обернувся з наміром нам щось сказати, але наштовхнувся на вбивчий погляд моєї милої доброї подруги і раптово передумав.

Ми підійшли до входу і – о чудо! – церемоніймейстер оголосив:

- Лорд Смаріер Арі-аль-Нут і леді Вікторіка Арі-аль-Нут з Андору!