Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Не хочу вас розчаровувати, але я втекла з дому десять років тому, тож фактично вже не маю нічого спільного з родом Торіарнор, крім прізвища, яке я вже просто мрію змінити.

Так, я це сказала, і хай думають, що хочуть.

- О, слава богам! – леді Ноче з полегшенням приклала руку до серця. – А то я вже думала, що мій син закохався в типічну ельфійку! Не уявляю, як би ми знайшли спільну мову! Але ви, леді Торіар…

- Просто Сабі, - я поспішила виправити леді, щоб не чути вже вкотре це кілометрове прізвище.

- Добре, Сабі, - леді тепло мені усміхнулася і взяла мої руки в свої. – Тоді ласкаво просимо в сім’ю.

Я здригнулася. Сім’я?.. В мене тепер є справжня сім’я, яка любитиме мене?.. Боги, це чудо!

- Ну от, моя зіронька знову плаче, - Макс тяжко зітхнув і намагічив мені новий носовичок.

Але Лета… Хіба це не означає, що я її кину? Я поглянула на подругу і зустрілася з темними, повними сестринської любові і щастя за мене очима. Ні, не означає. Ми все одно залишимося подругами. Лета – це фактично частина мене. Вона теж моя сім’я.

- Мамо, тату, - подав свій хрипкий голос член моєї нової сім’ї. – Нам з Максом треба відійти. Справи.

- Ми з Сабі теж підемо трохи поговорити. Ми довго не бачились, а стільки всього сталося.

- Добре, тоді ми з Тимчиком повештаємося залою. Може, знайдемо старих знайомих, - леді Ноче нам усім щасливо усміхнулася.

Лета взяла мене за руку і потягнула в бік великих скляних дверей, що виходили на літню терасу, окуповану гостями. Зрозумівши, що тут яблуку ніде впасти, ми пішли в сад.

- Що ж… ем… Привіт, - ляпнула я, щойно ми опинилися в альтанці посеред темного саду, освітленій начаклованим Летою невеличким пульсаром.

- Привіт, - навіть в слабкому світлі пульсару я помітила теплу усмішку Лети. Вона ще й обійняла мене! Це ж треба! Такий прояв почуттів для неї взагалі не властивий! Але я щаслива.

- Скучила, - я прошепотіла їй на вухо.

- Я теж, - так само тихо відповіла Лета і відпустила мене.

- Пані, хто ви така і куди діли мою найкращу подругу? – я ніби як з підозрою подивилася на Лету.

- Що вже старість на горизонті? Вже найкращу подругу впізнати не можеш, – іронічно сказала точно моя Лета. Тільки вона вміє з такою вишуканою насмішкою вигинати брову.

- А ти трохи поправилася.

- Правда? Матильда буде щаслива.

- А хто така…

- Економка в замку Рошаіра. У неї пунктик на їжу.

- Як тобі жилося з тим драконом? Він тебе сильно лякав?

- Зовсім ні, - Лета з усмішкою похитала головою. – Рошаір хороший. Ми з ним типу знайшли спільну мову.

- Невже він тобі подобається? – я чекала скептичної насмішки, що спростувала б цей здогад, але Лета промовчала. Це сказало більше, ніж будь-які слова. – Але він такий стрьомний!

- Ти його не знаєш, Сабі, - твердо відповіла моя найліпша подруга, яка взагалі була абсолютно проти кохання, коли я її востаннє бачила! Що з нею сталося?! Хоча… Я вже знаю відповідь. Вона закохалася. От і все.

- Добре. Нехай так. Я придивлюся до нього і спробую змінити свою думку. Може, ми навіть перестанемо так недолюблювати одне одного.

Та я сама ліберальність!

- В цьому вся ти, - Лета усміхнулася. – Як же я скучила за цією твоєю гнучкістю, Сабі!

- А я – за твоєю твердолобістю, - парирувала я.

- Ну, розповідай, як так сталося, що ви з Максом тепер разом.

- Ой, та там таке було!..

Я розповіла Леті всю історію. Як ми з кіднепером вічно сварилися, як я розмалювала йому замок, як він мене потім ледь не довів до сердечного нападу польотом, як на мене напали пухнасті помилки некромантії, як дракон лікував мої синці, як потім я намагалася втекти, як я зрозуміла, що мої почуття змінилися, як сьогодні біля озера Макс сказав мені, що я йому подобаюсь, а в кареті – що він мене кохає.

Лета весь цей час не перебивала. Вона тільки тихо сміялася, а коли я закінчила розповідь, сказала:

- Сабі, ти неперевершена.

- Я знаю. А що з тобою сталося за ці дев’ять днів? Ти якась… добріша стала. І відкритіша. Частіше усміхаєшся.

- Правда? Не знаю, - Лета зітхнула, а тоді почала свою розповідь: - Пам’ятаєш ту історію, що я, напившись, розповідала тобі після того, як ми пограбували драконів?

- Про твоє дитинство? Звісно. Таке забудеш…

- Пам’ятаєш, я тобі розповідала про дракона, з яким я тоді літала?

- Невже це і був Рошаір Ноче?!

Лета кивнула.

- Але це ж неймовірно! Таких збігів не буває!

- Виявилося, що він хотів мене тоді забрати під свою опіку, але його випередили твої батьки.

- І слава світлу.

Ех, з цією моєю неприязню до чорнявого жахастика таки треба щось робити.