Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Рената все одно витягла з сумочки кругле люстерко, глянула.

— Не бреши, у мене синці під очима. Мабуть, не виспалася!

У кав’ярні на Баранаускаса неголосно грав джаз. Їхній столик виявився вільним, і Вітас спішно підійшов до нього та повісив куртку на спинку стільця. Озирнувся на прилавок, помітив за спиною дівчини пляшки з лікером і вином.

— Ти чай чи каву? — спитала Рената.

— Ага, — він кивнув. — Американо. І коньячку трішечки! Щоб зігрітися!

Рената сперечатися не стала, але сама від коньяку відмовилася. Тому Вітасу цокатися після повторення тосту «За божевільну Америку» не було з ким. Але він знайшов вихід і ніжно цокнувся з носиком Ренати, перш ніж та розгадала його задум.

— Давай міркувати, — прошепотів він. — Дивись, ми з такими грішми навіть крамничку можемо тут відкрити! Головне — придумати, чим торгувати. Ти ж продавчинею працювала?

— Так! — Рената раптом зраділа.

Згадала, як легко і спокійно їй працювалося в затишному магазинчику одягу, згадала, скільки книг там прочитала! Згадала, як рідко до них заходили покупці, і задумалася. А потім ще пригадалося, що останнього разу, коли вона повз цей магазинчик проїжджала автівкою, він уже стояв зачинений із великою паперовою наліпкою «Продається» на вітрині.

Зітхнула.

— Може, краще в Паневежисі щось відкрити? — подумала вголос. — Там і людей більше, і грошей!

— Не турбуйся! Я про ведення бізнесу вже книжок із п’ять прочитав! Ми свою нішу знайдемо! — поспішив підняти її пригнічений настрій Вітас.

Сніг знову посипався з неба. Разом із сутінками. Точніше — сутінки опускатися почали, а за ними слідом полетів униз сніг, немов підстелитися під них хотів. Щоб м’яко було їм, сутінкам, на землю лягати.

«Двірники» збивали сніжинки з лобового скла «фіата», але за відкинутими врізнобіч сніжинками летіли тисячі інших, і фари, що забарвлювали біле в жовте, ледве вихоплювали в цьому повітряному біло-жовтому морі дорогу. І це при тому, що їхали вони наразі по асфальту!

На порозі будинку Вітас затримався, збиваючи мітлою налип­лий до боків черевиків сніг. Занесли наплічник і торбу в кімнату. Вітас дві пачки стодоларових банкнот із гордістю на стіл поклав: підкинув трохи вгору, і впали вони на поліровану стільницю, наче з неба, як подарунок!

— Ну що, — його голос зазвучав рішуче та бадьоро. — У нас є ринок у тисяч п’ятнадцять потенційних клієнтів! Треба відгадати, що ми можемо їм запропонувати?

— Давай вигадуй! А я поки що вечерею займуся! — сказала Рената.

— О! — вигукнув він весело. — Може, й їм вечерю запропонувати?

Вітас залишився в кімнаті сам-один. Узяв зі столу дві пачки доларів, потримав у долонях, знову опустив, але тепер одну поверх іншої поклав. Обличчя стало задумливим.

У коридорі скрипнули двері. Почулися кроки Йонаса і ще якийсь живий галас, схожий на попискування.

Вітас визирнув у коридор. Дід якраз чоботи натягав, а біля його ніг крутилося цуценя вівчура.

— Вау! — вирвалося у Вітаса. — Звідки він у вас?

— Онучка подарувала! — Йонас обернувся. — У мене мало серце не зупинилося вчора! Заходить і простягає мені цього Ґуґласа! А він такий непосидючий!

— Ґуґласа? — вражено повторив Вітас.

— Еге, я також здивувався! Треба ж таке вигадати — собаку комп’ютером назвати!

— Ні, — поспішив заспокоїти діда Вітас. — Це не назва ком­п’ютера! Так пошукова платформа називається, де всі щось шукають!

— Нишпорка по-старому?

— Авжеж!

— Отже, могли й просто «шукачем» або «нишпоркою» назвати? — розважливо виголосив дід.

— Ні, Ґуґлас краще! — не погодився Вітас. — Шукач — це якось старомодно. А Нишпорка — це взагалі незрозуміло!

— Ну, гаразд, пішли, Ґуґласе, надвір! Будеш свою територію вивчати! — старий Йонас відчинив двері на поріг і озирнувся, підганяючи цуценя поглядом.

Песик викотився на поріг, як футбольний м’ячик. Викотився і зупинився, задерши мордочку догори.

— А ти чим думала, коли дідові цуценя купувала? — спитав Вітас Ренату за вечерею.

Рената глянула на нього здивовано.

— Серцем думала, — сказала.

— А слід було б головою, — видихнув Вітас.

Вона хотіла було заступитися за своє рішення, рота розтулила, щоб пояснити йому зрозуміло і докладно, що таке собака для діда Йонаса, котрий уже пережив своїх сімох псів і очікує смерті. Але що він збагне, якщо у нього самого досі жодної собаки не було?

Їли мовчки. Вітас жував і зиркав обережно на похмуру Ренату, котра уникала його погляду.

— Даруй, але що нам потім із ним робити? — пошепки спитав він.

— З ким? Із Ґуґласом? — вона нарешті глянула в очі Вітасу. — А що з ним треба робити? Годувати та стежити, щоб він здоровий був! Те ж саме, що треба робити з чоловіком, навіть коли він чимось невдоволений!

Вітас гмикнув, і мовчання знову запанувало над овальним столом. Дві пачки стодоларових банкнот лежали тепер на підвіконні і, здавалося, нікого більше не тішили і не цікавили.

Розділ 44. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Фургон кейтеринґової компанії посигналив перед зачиненими воротами в четвер рівно о дев’ятій нуль-нуль.

Клаудіюс розплющив очі і відірвав голову від подушки, Інґриди поруч не було. За вікном ще тягнувся світлий сухий ранок. До того ж, у цей момент він був безхмарним і тихим. Сонце, невидиме у вікні, додавало дню приємної жовтизни. А найменший вітер, якби він був, викликав би дивний гул: мабуть, коли встановлювали вікна в спальні, десь із зовнішнього боку біля рами залишилася незашпакльована щілина або заглибина, і ця пастка або перешкода ставала при найменшому подиху вітерцю майже природним «духовим інструментом», таким самим, як ото листя дерев, на яких вітрові грати звичніше та природніше.

З фургона, коли він за вказівкою Клаудіюса під’їхав до заднього, «кухонного» в’їзду в садибу, два китайці довго виносили коробки з келихами, тарілками, упаковки паперових рушників і серветок.

Клаудіюс, котрий стежив за перенесенням усього цього добра на кухню, поцікавився, чим буде пригощати гостей кейтеринґова компанія. Він якось одразу вирішив, що китайці будуть годувати китайською їжею. Працівники компанії спокійно відповіли, що вже замовлено італійську вечерю, французький сніданок, німецький обід та іспанську паелью на вечерю суботи.

— А сніданок у неділю? — уточнив Клаудіюс.

— Ми згортаємося в суботу ввечері. Але можете бути впевнені, що їжі залишиться із запасом! — відповів один із китайців.

Вони поїхали, повідомивши, що приїдуть наступного ранку до десятої.

Після пізнього сніданку Клаудіюс із Інґридою повернулися в особняк, протерли вологими ганчірками поручні та бортики