Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

дружнім, але рішучим тоном, — мені шкода. Ми не можемо погодитися. Ми повідомили вам про це від початку нашого приїзду: ми маємо повернутися до Каїру.

— Дійсно, — сказав монарх, — ви мені про це казали. Чи, швидше, про це писав Паша Каїру в листі, яким він представляв вас мені. Що ж, це чогось варто. Це, можливо, єдиний випадок, коли наш принцип, який я вам зараз виклав, терпить виняток. Паша Каїру є магометанином. Отже я ставлюся до нього, як до ворога. Але це ворог, з яким ми маємо справи. Він боїться мене через мою владу над Нілом. Мені він потрібен, бо щоразу, як помирає абуна, він має пропускати сюди нового патріарха. Це традиція, і нам зараз необхідніше, ніж будь-коли, мати головою Церкви духовну особу, яка не говорить нашою мовою та їде зі свого єгипетського монастиря, лише щоб тремтіти переді мною. Отже, через слово, яке я дав Паші Каїру, я повинен відпустити вас.

— Ми дуже вдячні за це Вашій величності.

— Дозвольте мені все ж таки одне питання, — сказав Король.

Понсе кивнув головою. Було ясно, що самодержець відмовився від жорстокості, але не від переконливих доводів.

— Чому ви віддаєте перевагу службі цьому невірному, цій собаці-турку, який до того ж навіть не віддячить вам як належить, перед службою християнському принцу, котрий не відмовить вам у жодній ласці?

— Ваша величносте, — сказав Понсе, — ми вертаємося не заради Паші Каїру.

— Чому ж тоді?

Лікар подумав: «Нарешті». Він відпив ковток кави, та продовжив:

— Як ви знаєте, ми з метром Жюремі працюємо разом. Він завжди зі мною, але, насправді, це я хочу повернутися.

— Добре, тоді моє питання стосується вас, Жане-Батісте.

— Так, Ваша величносте, — сказав Понсе, — я кохаю одну дівчину.

Король засміявся. Це трапилось чи не вперше, коли вони бачили подібне явище. Він сміявся беззвучно, відкинувши голову назад. Деметріос шанобливо чекав, щоб витлумачити продовження бесіди.

— Оце так, — сказав, нарешті, самодержець. — Мені здається, що вона буде дуже рада жити при моєму дворі, вся в золоті. Як мені відомо, Каїр є надто спекотним містом, а жінки віддають перевагу нашому клімату. Отже, викличте вашу дружину.

— Вона не є моєю дружиною, — сказав Понсе.

— То ж ви одружитеся тут.

— Чесно кажучи, Ваша величносте… до цього в нас справа не дійшла.

Король знов почав сміятися у свій дивний спосіб.

— До чого ж вона у вас дійшла?

— Треба вам сказати, що ця дівчина є значно вищою за мене своїм положенням у світі. Батько її обіймає важливу посаду в нашій державі. Ми кохаємо один одного…

Промовляючи цю фразу, Жан-Батіст відчув якийсь щем, нібито він щойно кинув виклик долі. Через забобони закоханих, він боявся прогнівити долю саме з цього приводу, і ні з якого іншого.

— …але мені ще треба переконати в цьому її родину, а то не так вже й легко.

— Скажіть їм, що вона житиме тут при дворі великого короля, і що ви будете одним з його вищих посадовців.

— Ваша величносте! Хіба ж ви не знаєте людей? Вони взагалі не мають уяви, і для них не існує того, чого вони не бачать на власні очі. Я дуже добре знаю, служба у вас є не менш гідною, ніж ті посади, що ними пишаються у нас сини найшляхетніших родин. Але цього не вистачить, щоб переконати батька тієї, кого я кохаю.

Він ненадовго замовк, дав Деметріосу час перекласти та, хитаючи головою як той, хто розмірковує вголос над думками, що виникають одна за одною в його свідомості, сказав:

— Я добре розумію, Ваша величносте, що ви бажаєте зробити те, що може мені допомогти, і я вам дуже за це вдячний. Чесно кажучи, тут є одна річ…

— Що саме? Кажіть.

— Я не наважуюсь зізнатися, бо знаю, що моя ідея суперечить вашим найтвердішим переконанням.

— Байдуже, кажіть. Якщо я маю відмовити, ми з вами хоч не будемо шкодувати, що не розглянули всіх можливостей.

— Що ж, добре, — сказав Жан-Батіст швидко й рішуче, як людина, яка одним рухом скидає з плеча важку ношу. — Батько моєї коханої є дипломатом. Якщо б я мав можливість піднятися до його становища, він визнав би мене якщо не рівним, то хоч людиною зі свого кола. Єдиним засобом досягти цього може бути рекомендація Вашої величності нашому Королю Людовіку XIV призначити мене постійним послом в Абіссінії. Таким чином я зможу повернутися сюди та дати зрозуміти дівчині, яку я кохаю, велике значення посади хоч і значно нижчої, ніж та, яку, я певний, Ваша величність могла би мені надати при своєму дворі, але такої, яка має велику перевагу в тому розумінні, що її визнає батько.

— Амбасада! — сказав король.

Струмінь протягу, піднявши запону королівського намету, підняв понад землею маленький вихор з піску, і на хвилину перервав розмову.

— Ви знаєте, — знов заговорив самодержець, — що нам цей звичай невідомий. Коли ми маємо щось сказати одному з наших сусідів, то використовуємо для цього найнепомітніших вісників — купців, прочан і навіть, інколи, жебраків. Коли до нас відряджали офіційних представників, як це було нещодавно з португальцями, ми бували геть незадоволені їхньою пихою та не дозволяли їм поїхати назад.

— Я знаю, — сказав Понсе.

Король, підвівшись, ходив навколо столу; при цьому він торкався грубої тканини намету несвідомим жестом, який свідчив про його сумніви.

— Ви знаєте також, що всі ці священики — ті, котрих звете єзуїтами, та ті, що вдягаються арабами, нишпорять навколо нас та шукають бодай найменшого приводу, щоб проникнути сюди. Коли я був дитиною, мій батько запросив з Каїру лікаря, як я запросив вас. Прибули двоє ченців. Він прийняв їх по-дружньому, хоча й з недовірою, та спитав, хто з них є лікарем. Вони спокійно відповіли йому, що лікар не зміг виїхати разом з ними, тому вони поки що приїхали самі.

— Що з ними сталося? — спитав Жан-Батіст.

— Щойно люди дізналися, що прибули франкські церковники, почала збиратися юрба; наші священики та князі ув’язнили Короля через побоювання, що він може перейти до їхньої віри, як це вже трапилося одного разу на наше нещастя. Громадянська війна могла розпочатися з хвилини на хвилину. Король, мій батько, не вагався: він видав двох чужинців юрбі, яка закидала їх камінням біля палацу. Я хочу сказати, що амбасада може потягнути за собою тих чужинців, які шукають засобів приникнути до нас, і яких ми бачити не хочемо.

— Саме про це я кажу! — сказав Жан-Батіст, який не лишав глибокої задуми та немов висловлював уголос думки, які щойно зародилися. — Довірте амбасаду