Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

воєнних походів та набігів. Так само, як турків захищали діти християн, яких вони викрадали і з яких робили яничарів, Королю королів служили юні мусульмани, виховані за християнськими звичаями та цілковито віддані Королю. Вони ставали у пригоді в столиці та повсюди в країні. Зовні для особливих доручень він використовував мусульман, які були усім йому зобов’язані, як той Гаджі Алі, або вірмен, чи інших східних християн, підданих Великого Турка.

Під час перебування в Гондарі Понсе з другом навчилися помічати, що їх завжди хтось захищає. Окрім Деметріоса, поруч з ними — на вулицях, якими вони ходили, в оселях, де вечеряли, за містом, де збирали рослини, завжди були присутні приховані, майже незримі свідки, котрі, під добродушним виглядом селян, мандрівників, торгівців простягали над ними могутність Короля.

Упродовж тижнів у столиці вони мали нагоду стати свідками безлічі сцен, спостерігати цікаві звичаї та ще кілька разів віддати, хоч і з помірністю, яка створила їм майже погану репутацію, данину пристрасті. Вони також відвідали численні церкви, навчилися розбиратися в живописі та цінувати музику цієї країни, яка спочатку здалася їм відштовхуючою. Вони краще зрозуміли її красоту, коли сприйняли цю музику разом із рухами танцю, якому вона слугувала засадою та оздобленням.

Невдовзі вони вже навчилися судити про походження численних дерев’яних, мідних та плетених виробів, різноманітні способи виготовлення яких є відгомоном різних культур цієї барвистої імперії. Понсе заповнив нотатками цілу книжку. Роздобути іншу йому вдалося лише завдяки спритності Деметріоса, оскільки абіссінці не знали паперу та писали на пергаменті.

Вони ще бачилися з Королем, хоча й не так часто, щоб не викликати підозрінь. Констатували постійне полегшення якщо не хвороби, то її ознак. Він більше не розпитував їх про своє майбутнє. Зате чимало робив питань про звичаї, науки та політичне життя народів заходу.

Нарешті, одного дня Деметріос повідомив їм: Король Сенаару, прийнявши близько до серця якусь незначну суперечку про кордони, щойно проголосив війну. Негус мав вирушити у похід. За словами юного грека, відправлятися услід за Королем було куди менш небезпечно, ніж залишатися в столиці. Двір міг скористатися цією відносною свободою, щоб поновити спроби помститися цим чужинцям, яких чутки вже починали представляти небезпечними фаворитами. Удаючи, що він прийняв ліки, які було йому офіційно передано двором від франкських лікарів, Король повідомив усіх, що йому зробилося краще, а потім — що він одужав. Він пожалував обом чужинцям багато дуже коштовних дарунків. До цього додавалося ще зароблене в інших пацієнтів міста. Жану-Батісту з поплічником довелося вилікувати чимало людей з усіх прошарків абіссінського суспільства. Їх навіть найофіційнішим чином просили позбавити від нездужання королеву, що вони успішно і зробили. Священики були вкрай розгнівані.

Коли виникло питання про супроводження Короля в поході, Жан-Батіст вирішив: прийшов його час. Як би цікаво не було йому в Абіссінії, він не забував істинної мети своєї подорожі та обіцянку, яку дав собі самому: йому треба було повернутися з амбасадою.

Але ж нічого такого він поки ще не добився. Тепер їм були відомі причини недовіри Негуса до єзуїтів та Заходу. Хіба сам самодержець не наголошував на тому, що було ще рано відкривати країну чужинцям? До цієї політичної перепони відрядженню амбасади додавалася інша, скоріше особистого характеру, яка полягала в недоречності способу, який вони застосували для завоювання довіри самодержця, способу, якого до цих пір вони помічали лише переваги. Звісно, їм вдалося увійти до кола довірених осіб і здобути собі безпеку та комфорт з успіхом, на який вони й не сподівалися. Государ полюбив їх. Він щодня, безпосередньо чи ні, подавав їм незаперечні знаки своєї довіри та прихильності. Ця гра була небезпечною. Дружні почуття Імператора, звісно, могли змусити його задовольнити їх прохання про амбасаду; якщо тільки — й це було вельми вірогідно — вони не підштовхнуть його до того, щоб затримати їх при своїй особі на решту життя, як і багатьох подорожніх до них. Жан-Батіст вирішив, що поговорить з Імператором найближчої ж зустрічі. Увесь день він думав про Каїр, про мадемуазель де Майє, і його туга за нею, загострена цими думками, була такою сильною, що він відчув у собі здатність переконати найзапекливішого з опонентів.

Король не завжди приймав лікарів у кімнаті під банею понад мурами палацу. Нерідко Деметріос вивозив їх з міста, та вони приєднувалися до самодержця під його наметом для полювання, на узліссі, де він упродовж дня переслідував леопарда або лева.

Тепер вони розмовляли майже по-приятельському, хоча Король ніколи — і це було проявом його природної величі — не скасовував відстані між собою та ними, ані своєї королівської гідності. Того дня він зробив їм честь своїм товариством за вечерею. Усі троє, бо Деметріос не порушував тієї шанобливої стриманості, яку кожний підданий має проявляти до свого короля, переломили один і той самий корж інжери з підливами. Вони згадали про похід, про від’їзд Короля. Вечеря скінчилася. Воїн приніс глек з водою і вони ополоснули пальці.

— Ваша величносте, — почав Жан-Батіст, коли вони лишилися з Королем наодинці, — оскільки ми говорили про ваш від’їзд, дозвольте мені сказати вам кілька слів про наш.

Фраза була двозначною. З погляду, котрий кинув на нього самодержець, Понсе зрозумів, що той одразу збагнув, що йдеться про від’їзд у різні напрямки.

— Ваша величність викликав нас до себе. Ми зробили все, що було в нашій владі. Ми завжди попереджували Гаджі Алі про наші наміри. Тепер нам треба повернутися туди, звідки ми прийшли.

Служанка принесла каву в маленьких чашечках. Король витратив якийсь час на те, щоб самому обслужити гостей, відірвав кілька крихітних листків від тієї олійної рослини, яку абіссінці кличуть «здоров'ям Адама» та кинув їх собі в каву.

— Як це дивно! — сказав він. — Я саме зараз збирався поговорити з вами про ваше життя тут. Правило, яким ми керувалися упродовж століть, є непорушним: ми раді кожному чужинцю, але він має залишитися між нами. Ви знаєте, яких неприємностей та навіть трагедій коштував нам кожний випадок, коли ми відступалися від нього. Отже, я хочу його поновити.

Понсе подивився на свого компаньйона та прочитав у протестантових очах деяку непевність; він чекав продовження.

— Однак я не можу ні примушувати вас, — продовжував Негус, — ані лишати вас на цьому нелегальному стані, який, я розумію це, може виявитися для вас важким. Тому мій намір полягає в тому, щоб запропонувати вам службу — на яку я примушу погодитися двір — та винагороду, відповідну моїй високій оцінці вашої праці.

— Ваша величносте, — сказав Понсе