Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Спочатку в неї нічого не вийшло. Драган так швидко обійняв Миру за плечі, що вона розгубилася і не відразу згадала, що і за чим мала робити. Потім був ще один раз і ще один. Та дівчина не здавалася. Вона настільки увійшла в азарт, що не помітила, як на схилі їх вже було не двоє, а троє.

- Драгане.

Почувши голос, Мира застигла, тримаючись за руку чоловіка. Поруч із цим чоловіком вона чомусь почувала себе невпевнено та якось розгублено. Щось було в його погляді таке, що змушувало насторожуватися.

- Трояне, щось трапилося?

- Нічого надзвичайного. Просто, перед завтрашнім від’їздом я би хотів ще дещо обговорити та уточнити деякі організаційні питання. 

- Перед від’їздом? – Мира вкрай розгубилася. Пам’ятала, що Драган мав поїхати. Але здається він говорив, що в нього є ще декілька днів, а тут виявляється, що набагато менше.

- А так, забув тобі сказати. Завтра на світанку я вирушаю в похід.

Мира раптом збагнула, що взагалі не хоче щоб він їхав. Однак, перечити йому вона не мала права. Імперія потребувала імператора і рано чи пізно, а здійснити похід Драган мав. Та певно, вираз обличчя дівчини був красномовніший ніж будь-які слова, оскільки Драган, одягнувши сорочку та  піднявши свого меча, спокійно промовив:

- Не хвилюйся так, із Трояном, Марго і старим Авіаном ти будеш в цілковитій безпеці.

- Перепрошую, що? – А от тепер настала черга дивуватися Трояну. – Я маю їхати з тобою.

- Вибач, але я вже все вирішив. Ти лишаєшся тут.

Драган був абсолютно спокійним. Не дивлячись на приголомшену Миру та ще більш розгубленого друга, він попрямував до замку. Подивившись на Миру, ніби це вона була винна в такому рішенні чоловіка, Троян пішов за Драганом.

- Драгане, ми так не домовлялися. Я воїн, а не нянька, яка має дбати про… - Помітивши краєм ока, що Мира йде за ними і все чує, Троян промовив більш стримано – Твою дружину.

- Я не лишаю тебе в якості няньки. Ти будеш допомагати Мирі виконувати обов’язки імператриці та влаштовувати благоустрій в Цитаделі. Будеш її радником та помічником. Адже, кращого в таких питаннях ніж ти я не знаю.

- Але, якщо тобі буде потрібна моя допомога там. – Не переставав наполягати Троян.

- За горами настільки небезпечно? – Тепер вже Мира, яка йшла позаду тихенько, втрутилася у розмову.

- Ні. – Одночасно відповіли чоловіки.

- Трояне, друже. – Драган нарешті зупинився і подивився на свого друга. – Я вже все давно вирішив. Буде краще, якщо ти залишишся тут і подбаєш про Цитадель і мою дружину. Тут я можу довіряти лиш тобі.

Чомусь, Мирі здалося, що слова чоловіка мали якийсь дволикий сенс, що був зрозумілий лиш цим двом. Адже, після цього, Троян більше не задавав ніяких питань та й взагалі решту шляху мовчав.

Вже в замку, коли Троян разом із Драганом попрямували до кабінету, а Мира залишилася на одинці, вона зрозуміла, що ні вона, ні її чоловік ще не снідали. Тому, першим ділом, дівчина пішла на кухню, щоб нарешті зробити те, про що так любила торочити останнім часом їй Неола – розпорядитися подачею сніданку до кабінету її чоловікові та Трояну і поснідати самій.

Решта дня для Мири пройшло неначе в тумані. Поснідавши, вона збагнула, що взагалі не має уявлення чим себе зайняти. Їй кортіло ще хоча б трішки побути із Драганом, та вона надто добре розуміла, що перед походом він мав чимало роботи і відволікати його було б неабияким невіглаством. На щастя, на очі Мири потрапив Гер Авіан. «Ось він точно мені допоможе!» -  Радісно подумала дівчина і швидко підійшла до чоловіка. І як виявилося – не дарма. Виявилося, що роботи в замку було чимало, в тому числі – необхідно було допомогти зібрати в похід воїнів, що повинні були супроводжувати імператора. Так, зайнявши себе роботою, що відповідала господині цього дому, Мира не помітила як настала ніч і вона, прийнявши ванну і вкотре обдумавши питання із переплануванням власної кімнати, втомлена сиділа за столом, розчісуючи своє довге волосся.

Спочатку до кімнати зайшов Драган. Здається він також приймав ванну, так як його волосся було ще вологим. Одразу ж за ним, до кімнати увійшла і Мілана із підносом, повним їжі.

- Я подумав, нам би не завадило повечеряти разом перед від’їздом. Знаю, що тобі було б куди зручніше в їдальні. Та ти так втомилася, що я вирішив…

- Нічого, мені і тут буде добре. – Трохи відсунувшись і дозволивши Мілані поставити тацю на стіл, Мира ніжно посміхнулася чоловікові. Вона і сама за клопотами геть забула повечеряти. А відчувши чудові аромати, зрозуміла, що не аби як голодна.

Подякувавши дівчині, та сказавши, що сьогодні її допомога вже точно буде не потрібною, Мира почекала, поки та вийде, розкланявшись, з кімнати, промовила:

- Я гадала, що твій похід відбудеться пізніше.

- Я також так гадав. Та, нажаль, нам надходять вкрай невтішні новини.

Мира піднялася зі столу, і взявши піднос, пішла до ліжка:

- Нам буде зручніше тут. – Промовила вона, ставлячи тацю посеред ліжка, і зручно вмощуючись на м’якому матраці. – Я б не хотіла, щоб ти, чи я вечеряли на стоячи.