Елінор Портер - Полліанна дорослішає

тепер не бажаю! Бо тепер не йдеться про те, щоб давати комусь фори. Він же не каліка, як Джемі. Має ноги, руки і голову, не гірші від моїх. Отож, якщо йому судилося перемогти, нехай перемагає у чесній боротьбі. У мене з ним рівні права!

Полліанна дивилась на нього спантеличено.

— Джиммі Біне… Пендлтоне, про що взагалі мова? — запитала вона.

Молодий чоловік знічено засміявся.

— Воно й не дивно, що ти не розумієш. Бо я туманно висловлююсь. Але у мене в самого був туман у голові. Аж до вчора, коли я про все дізнався від Джемі.

— Дізнався від Джемі?

— Так. Почалося все з нагороди. Він, бач, виграв приз і…

— Ой, так, я знаю! — жваво підхопила Полліанна. — Хіба ж не пречудово? Уяви собі: перша премія, три тисячі доларів! Я йому написала листа ще вчора ввечері. Я, коли прочитала його ім’я, і до мене дійшло, що це не просто Джемі, а наш Джемі… я була така схвильована, що забула про своє власне ім’я! І навіть коли я побачила, що мого імені там немає взагалі, а отже, я взагалі нічого не виграла… Тобто, я так раділа за Джемі, що забула про все інше, — виправилась Полліанна, перелякано зиркаючи на Джиммі, в надії, що він не звернув уваги на її мимовільне зізнання.

Джиммі, як на те, був надто зосереджений на своїй проблемі, щоб помітити проблему Полліанни.

— Так, так, це дуже добре. Я радий за нього, звісна річ. Але ж, Полліанно, я маю на увазі те, що він сказав потім. Розумієш, досі я вважав, буцімто він закоханий у тебе… тобто, що ви кохаєте одне одного… тобто…

— Ти думав, що ми з Джемі кохаємо одне одного?! — скрикнула Полліанна, злегка зашарівшись. — Але він закоханий у Седі Дін! Він ладен був говорити про неї годинами. Здається, вона його теж любить.

— Чудово! Сподіваюсь, таки любить. Але, розумієш, я цього не знав. Я думав, це у тебе щось із Джемі. І я вирішив: оскільки він каліка, нечесно з мого боку, якби я став у нього на заваді, щоб боротися за тебе…

Полліанна раптом зупинилась, щоб нахилитись по листочок. А коли вона розігнулась, лице її було обернене кудись.

— Справжній чоловік не може нормально почуватися, змагаючись із калікою! Така боротьба нечесна. Тому я стояв осторонь, щоб дати йому шанс. Хоча серце моє спливало кров’ю! Дівчинко моя, повір мені! Аж учора я про все дізнався. Але я дізнався іще дещо. Джемі сказав: хтось інший до тебе небайдужий. Але заради нього, Полліанно, я вже не відступлюсь! Навіть з огляду на все, що він для мене зробив! Джон Пендлтон — чоловік, і має ноги й руки для боротьби. Нехай вступає у боротьбу за всіма правилами. Якщо ж ти… якщо ти справді кохаєш його…

Полліанна обернулась до нього.

— Джон Пендлтон?! Джиммі, про що ти? Що ти маєш на увазі? Що ти таке кажеш про Джона Пендлтона?

Обличчя Джиммі осяяла невимовна радість. Він простягнув до дівчини обидві руки.

— Отже, ти не кохаєш його? Я бачу з твоїх очей, що ти не кохаєш його!

Полліанна відсахнулась. Вона зблідла і вся тремтіла.

— Джиммі, до чого ти це? Що в тебе на думці? — благально запитала вона.

— Я до того, що ти не закохана в дядька Джона! Як ти не розумієш? Джемі гадає, ти закохана, а той, у будь-якому разі, закоханий у тебе. А тоді я почав думати, що, може, так воно й є… Він безнастанно торочить про тебе. І, безперечно, твоя мати, вона…

Полліанна стиха застогнала і опустила обличчя в долоні. Джиммі підійшов до неї впритул і ніжно обійняв за плечі. Але Полліанна знову сахнулась від нього.

— Полліанно, дівчинко моя! Ти мені серце краєш! — благав він. — Чи любиш ти мене хоч трохи? Чи ти просто не хочеш мені сказати?

Вона опустила руки і подивилась йому в обличчя. В її очах він побачив вираз, який буває у загнаної тварини.

— Джиммі, ти гадаєш, він мене любить аж до так? — не запитала, а благально прошепотіла вона.

Джиммі нетерпляче хитнув головою.

— Полліанно, ти про це не думай. Звідки мені знати, зрештою? Але, серденько, не про це зараз мова! Йдеться про тебе. Якщо ти не закохана в нього, і якщо даси мені шанс… хоча б маленький шанс здобути твоє кохання…

Він простягнув до неї руки, щоб притиснути кохану до серця.

— Ні, Джиммі, я не можу! Я не повинна!

Обома своїми долоньками вона відштовхнула молодого чоловіка.

— Полліанно, ти ж не хочеш сказати, що любиш його?

Обличчя Джиммі пополотніло.

— Ні, я не… Не настільки принаймні, — промимрила дівчина. — Та хіба ти не розумієш сам: якщо він закоханий у мене, я маю навчитись любити його навзаєм!

— Полліанно!

— Ні, Джиммі. Не треба на мене так дивитись.

— Полліанно, то ти що… вийшла б за нього?!

— Та ні… тобто… чому ж? Гадаю, так, — стиха розважила вона.

— Полліанно, навіщо? Ти не повинна! Ти не можеш так!… Полліанно, ти ж мені серце розбиваєш!

Полліанна тихо схлипнула. Вона знов опустила обличчя в долоні. Кілька секунд вона намагалася стримати ридання. Тоді з трагічним жестом підвела голову і глянула Джиммі просто в його змучені, сповнені докору очі.

— Я знаю, знаю, — мов у пропасниці, простогнала во-на. — Я своє серце теж розбиваю. Але я мушу. Я радше розіб’ю серце тобі, розіб’ю серце собі, але я не можу розбити серце йому!

Джиммі підвів голову. Очі його спалахнули вогнем. Ураз весь його вигляд дивовижно змінився. З тріумфальним виразом він ніжно пригорнув до себе Полліанну.

— Тепер я знаю, що ти кохаєш мене! — прошепотів він їй на вухо. — Ти сказала, що твоє серце теж було б розбите. Гадаєш, я після цього поступився б тобою комусь іншому? Хоч би хто це був! Кохана, ти не усвідомлюєш усієї сили мого кохання, якщо думаєш, буцімто я дозволю долі вирвати тебе з моїх обіймів! Полліанно, скажи, що кохаєш мене! Нехай це вимовлять твої власні, оці кохані вуста!

На одну блаженну мить Полліанна завмерла у його ніжних обіймах. Тоді, зітхнувши напівщасливо, напівзаперечно, почала обережно вивільнятися з юначих обіймів.

— Так, Джиммі, я кохаю тебе…

Руки Джиммі стиснули її міцніше. Він знов притиснув би дівчину до себе, не даючи вивільнитись; але щось у виразі її обличчя змусило його стриматись.

— Так, Джиммі, я справді кохаю тебе. Але я б не могла бути з тобою щасливою, знаючи, що… Джиммі, любий, невже ти не розумієш? Спершу я маю переконатися… Переконатися, що я вільна.

— Казна-що! Зрозуміло, що ти вільна! — в голосі