Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Я його вб’ю, - Вадим вклав у ці слова стільки рішучості, що я повірила.

– Припини негайно! Я не хочу цього чути. Він нічого і ніколи мені вже не зробить. Все що хотів – поговорити. Хочеться йому, щоб я на його уявну  версію самого себе його ж очима дивилась. Ні на що інше він не наважиться, бо знає, що відтепер краще тримати дистанцію уважно дивлячись, щоб випадково на мою територію не стати. Він знає чим ризикує. Та спеціально для тебе…

Я дістала телефон, залізла в чорний список, видалила звідти Сергія і набрала його номер:

– Слухай уважно. Відтепер твоя дистанція від мене і моїх близьких – це твоя гарантія, що тебе не виженуть копняком під сраку, - мій голос був рішучий і спокійний, я чітко вимовляла кожне слово і не відпускала Вадима поглядом, категорично заперечно помотавши головою, коли він простягнув руку до мого телефону. – Я не хочу, щоб мій коханий через тебе став злочинцем, але якщо побачить тебе поруч… Я не лякаю, просто знай – між хатами як я не втечеш.

– Я сьогодні хотів по-людські з тобою поговорити і все, - доносився його голос з телефону. – Живи як хочеш, у мене теж своє життя. Але, Даша, я не такий покидьок, як ти мене малюєш.

– Мені байдуже, як ти про себе думаєш – я про тебе взагалі не думаю. Мені потрібно почути від тебе лиш підтвердження, що ти все зрозумів.

– Двічі повторювати не було потреби, Даша.

Я хотіла вже скинути виклик, але за якусь мить телефон вже був не у мене в руках.

– Не поспішай слухавку кидати, -  Вадим рішуче кудись прямував.

– Ти куди?! Стій!

  – Чекай мене тут!  - кинув мені через плече і вийшов з кімнати.

Батькові гості зачаровано спогладали йому вслід, я також. Повернувся за кілька хвилин, тицьнув мені телефон в руки і міцно притиснувся всім тілом.

– Не вигадуй і не роби дурниць. Він скінчилось, запевняю, - ще раз спробувала заспокоїти Вадима я. - Він себе сильно любить і мрій про кар’єру не полишає, тож якщо раніше зустрічі зі мною не сильно шукав, то тепер навіть уникатиме.

Я рухалась в такт з його легенями, вторячи його драконячому диханню.

– Заспокойся, нічого не сталося. І не станеться. Ніколи, - заглядаючи йому в очі продовжувала я.

Ніжного поцілунку не вийшло – адреналін бурлив у Вадимі. Ми потроху втрачали рівновагу, вже забуваючи де перебуваємо, та тихий стукіт у двері повернув до реальності. Вадим відпустив мої губи, та з обіймів не випустив.

– Даруся, все нормально? – батько прочинив двері і зупинився на порозі.

– Так, тату, заходь.

Він підійшов до нас, уважно глянув на мене, ледь помітно підбадьорливо усміхнувся і перевів очі на Вадима, який під його поглядом розімкнув кільце рук, відпустив мене і на крок відійшов.

– Вітаю, Іван Степанович. Шкода, що познайомились за таких обставин, та радий нарешті побачитись, - своїм найкращим діловим тоном сповненим поваги та з краплиною легкої улесливості, промовив Вадим.

– Вітаю, Вадим. Навзаєм. Давно треба було, та, на жаль, різні обставини заважали.

– Перепрошую, довелось трохи посперечатись з охороною на вході. Та й перед гостям трохи галасу здійняв.

– Якщо охоронці живі лишились – нема проблем, - усміхнувся тато.  – А гостям то лиш настрій пожвавило. Буде тепер про що в курилці потеревенити.

– Та все ж мені шкода, що так вийшло.

Вони обмінялись рукостисканнями. Батько уважно глянув на його зап’ясток оповитий чорним візерунком і підвів очі, об занадто коротке волосся спіткнувшись. А вигляд таки трохи розбійницький, особливо вкупі з ефектною появою.

– Приєднаєтесь до вечірки чи продовжимо знайомство іншим разом?

– Якщо ви не проти, краще ми зараз поїдемо – вечір Дари був доволі емоційним.

– Так, розумію. Чекаю на вас в суботу.

Вадим взяв мене за руку і повів за собою вниз сходами. Не спиняючись біля виходу він швидким рукостисканням подякував чи попрощався з охоронцем на вході, і ми рушили до нашої машини.

  – Макар хотів до мене папери везти, та раз я тут – не проти, якщо заскочимо в офіс?

– Звісно, поїхали.

Вадим набрав його і коротко сказав, щоб чекав на місці. Дістались туди мовчки, під звуки радіо. Він зупинився, обійшов машину, допоміг мені вийти і за руку повів у скляний хмарочос.

– Віднедавна мої сюди переїхали, - натискаючи на кнопку в ліфті сказав мені Вадим. – В один поверх всі умістилися.

– Солідно, - я оцінила обраний ним бізнес-центр.

Ми швидко рухались коридором, Вадим час від часу крутив головою і вітався з підлеглими, що проводжали нас здивованими поглядами. Побачивши друга крізь скляні двері, Макар підвівся і рушив йому назустріч.

– Нічого собі! Я думав ти жартуєш, а таки приїхав, - він усміхався від вуха до вуха. – Привіт, Дара. Радий вас тут бачити.

Вони привітались швидким рукостисканням і перейшли до справ. Я присіла в крісло, та полізла в сумку за телефоном. Поки їхав не тільки набирав, поміж тим і голосових повідомлень мені назаписував аж на повний плей-лист. Макар і Вадим шаруділи паперами і розмовляли, а я стишила звук в телефоні і притиснула його до вуха.