Маргарет Етвуд - Заповіти

— Дякую, — відповіла я. — Та я хочу, аби ви дещо для мене зробили.

— О, так! Звісно! — вигукнула вона. — Що саме?

— Я хочу, щоб ви лжесвідчили.

То було непросте прохання: Елізабет сильно ризикувала. Гілеад суворо ставиться до лжесвідчення, хоча, будьмо відверті, це нерідко трапляється.

XVI. ПЕРЛОВІ ДІВИ

Розшифрування показань свідка 369Б

42

Перший день для мене як утікачки Джейд випав на четвер. Мелані стверджувала, що я народилася в четвер, тож далеко піду, — це було в старому віршику, де також говорилося, що хто у середу з’явився, той сльозами геть умився. Тож коли у мене бував похмурий настрій, я казала, що вона просто переплутала день — насправді то була середа, а вона відповідала, що це неправда: звісно ж, усе було не так і вона точно знає, коли я народилася, — хіба ж можна таке забути?

У будь-якому разі був четвер. Я сиділа схрестивши ноги на тротуарі разом із Гартом, вбрана у чорні колготки з діркою (їх мені дала Ада, а от дірку я зробила сама) і пурпурові шорти зверху. Мої поношені сріблясті кросівки мали такий вигляд, наче їх перетравив єнот. Зверху був несвіжий рожевий топ без рукавів — Ада сказала, що моє нове тату має бути видно. На поясі була зав’язана сіра толстовка, на голові чорна бейсболка. Одяг мені не пасував — мав виглядати так, наче я витягла його зі сміття. Свіжопофарбоване зелене волосся я вимастила так, щоб здавалося, наче я ночую де випаде. Зелений колір уже потьмянів.

— Чудовий маєш вигляд, — сказав Гарт, побачивши мене в усій красі, готову до виходу.

— Чудовий, як лайно, — відповіла я.

— Круте лайно, — завважив Гарт. Я подумала, що він просто намагається бути до мене добрим, і це було огидно. Я хотіла, щоб він справді так думав. — Але як будеш у Гілеаді, доведеться зовсім перестати лаятися. Може, навіть хай вони тебе від цього відвернуть.

Я мала запам’ятати багато інструкцій. Нервувала — була впевнена, що облажаюся, але Гарт сказав, щоб я поводилася як дурепа, а я подякувала за це «як».

Фліртувати я не вміла. Ніколи раніше цього не робила.

Ми влаштувалися біля банку. Гарт сказав, що це найкраще місце, якщо хочеш легких грошей: люди, які виходять з банку, більш схильні подавати. Зазвичай це місце було закріплене за жінкою на інвалідному візку, але «Мейдей» заплатили їй, щоб вона перебралася деінде на стільки часу, скільки нам буде потрібно: Перлові Діви мали свій маршрут, і ця точка лежала на ньому.

Сонце пекло, тож ми сіли в затінку під стіною. Я виставила перед собою старого солом’яного капелюха зі шматком картону, на якому олівцем було написано: «БЕЗДОМНІ ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ ЛАСКА». У капелюсі вже лежало кілька монет: Гарт сказав, що коли люди бачать, як інші подають милостиню, імовірність, що й вони до цього долучаться, зростає. Я мала поводитись як розгублена, дезорієнтована — це було неважко, бо ж я насправді так і почувалася.

На розі за квартал на схід від нас улаштувався Джордж. Він мав викликати Аду з Елайджею, коли щось піде не так із Перловими Дівами або ж із поліцією. Вони об’їжджали територію у фургоні.

Гарт говорив мало. Я подумала, що він щось середнє між охоронцем і нянькою, тож сидить тут не заради розмов і зовсім не зобов’язаний бути зі мною милим. На ньому була чорна футболка без рукавів, що виставляла напоказ його власні татуювання: кальмара на одному біцепсі, кажана на другому, обидва чорні. На голові в нього була трикотажна шапочка, теж чорна.

— Усміхайся, коли люди щось кидатимуть, — сказав він, коли я не зробила цього для сивої старої пані. — Говори їм щось.

— Тобто?

— Іноді люди кажуть: «Благослови вас Бог».

Ніл був би шокований, почувши від мене щось таке.

— Це буде брехня. Я не вірю в Бога.

— Гаразд. Просте «дякую» цілком підійде, — терпляче відповів він. — Чи «Гарного вам дня».

— Я не можу цього сказати, — заперечила я. — Це лицемірство. Я не відчуваю вдячності, і мені байдуже, хай хоч який сраний день у них усіх буде.

Він засміявся.

— Тепер ти переймаєшся брехнею? То, може, зміниш ім’я на Ніколь?

— Я цього імені не обирала. Це у мене в кінці списку, ти ж знаєш.

Я обхопила руками коліна й відвернулася від нього. Щомиті все більше почувалася дитиною: він пробуджував у мені такі речі.

— Не марнуй на мене свого гніву, — кинув Гарт. — Я просто декорація. Прибережи його до Гілеаду.

— Ви всі кажете, що я мушу бути агресивна. От така в мене агресія.

— Перлові Діви йдуть, — сказав він. — Не витріщайся на них. Навіть не дивися. Поводься, наче обдовбана.

Не знаю, як він їх помітив, хоч наче й не дивився — вони були на нашій вулиці, але далеко. Та скоро зрівнялися з нами: двоє, у сріблясто-сірих довгих сукнях, із білими комірцями, в білих капелюшках. Руда, судячи з пасом волосся, які вибивалися з-під капелюшка, і брюнетка, судячи з брів. Вони усміхнулися до мене, чи радше до стіни, під якою я сиділа.

— Доброго ранку, люба, — мовила руда. — Як тебе звати?

— Ми можемо допомогти, — озвалася брюнетка. — У Гілеаді бездомних немає.

Я підняла до неї очі, сподіваючись, що на вигляд я не менш жалюгідна, ніж почуваюся. Вони обидві були такі охайні й доглянуті, що від цього я здалася собі втричі замурзанішою.

Гарт поклав долоню на мою праву руку, владно стиснув:

— Вона з вами не говоритиме.

— Хіба не їй вирішувати? — запитала руда.

Я зиркнула на Гарта, наче просячи дозволу.

— Що це в тебе на руці? — запитала брюнетка, вища на зріст. Вдивилася.

— Він тебе б’є, люба? — запитала руда.

Її напарниця усміхнулася.

— Він тебе продає? Ми можемо зробити твоє життя значно кращим.

— Зваліть, сучки гілеадські, — відгавкнувся Гарт із вражаючою дикістю.

Я знову подивилася на дівчат, чистеньких і чепурних у своїх перлових сукнях, із цими білими намистами, і, вірите чи ні, по щоці в мене покотилася сльоза. Я знала, що це їхнє завдання і їм на мене начхати — вони просто хотіли забрати мене і додати до своєї здобичі, — але від цієї доброти мені стало не по собі. Так хотілося, щоб хтось підняв мене із землі й пригорнув…

— Ого, — відгукнулася руда. — Справжній герой. Принаймні дозволь їй узяти оце.

Вона тицьнула мені брошуру. На обкладинці було написано: «У Гілеаді є дім для тебе!»

— Боже благослови.

І вони пішли, раз озирнувшись.

— Хіба