Шарлотта Бронте - Учитель

бути нав’язливим, вам слід уповноважити на це мене. Сьогодні ввечері я побачу його і замовлю за вас словечко.

— Я прошу вас не робити цього, містере Гансдене; я й так уже ваш боржник; ви надали мені неоціненну послугу ще в N., витягши з ями, в якій я гинув; я так вам за це й не розплатився, тож у даний момент рішуче відмовляюся множити свої борги.

— Якщо все саме так — я задоволений. Я так і думав, що моя рідкісна великодушність — коли я витягнув вас із тієї клятої контори — колись таки буде оцінена. «Хліб свій пускай по воді, бо по багатьох днях знову знайдеш його», вчить Священне Писання* (*Книга Екклезіяста, 11, і). Добре, друже: пригляньтеся до мене, бо ж я — сама довершеність: нема кращого за мене в усьому людському стаді. Тим часом, якщо відкинути всі ці нісенітниці й урешті поговорити серйозно — ви ліпше вийдете із ситуації, якщо погодитесь: і будете повним йолопом, якщо відмовитесь від запропонованої допомоги.

— Прекрасно, містере Гансдене; оскільки ми вже все з’ясували, поговорімо про щось інше. Що нового в N.?

— Я ще не до кінця все з’ясував; принаймні є дещо, що я хотів би знати — до того, як ми поговоримо про N… Чи ця мадемуазель Зенобі (Зора’іда, машинально виправив я), — ну добре, Зора’іда — чи справді вона вийшла заміж за Пеле?

— Я ж вам це вже сказав; якщо не вірите, підіть і запитайте кюре церкви Сент-Жак.

— І ваше серце розбите?

— Не знаю, що це таке; з ним усе добре — б’ється, як звичайно.

— То ваша душа не така тонка, як я гадав; напевно, ви грубий та безсердечний, якщо витримали удар, не похитнувшись.

— Похитнувшись? Якого біса? Чого б то мене мало приголомшити одруження директриси-бельгійки та директора-француза? Їхнє потомство, без сумніву, буде дивним гідридом, але це їхні проблеми — не мої.

— І він ще так невдало жартує, а наречена ж мало не була заручена з ним!

— Хто вам таке сказав?

— Браун.

— Я відповім вам, Гансдене: Браун — старий пліткар.

— Так; але якщо його плітки не базуються на фактах, і ви не проявляли особливого інтересу до мадемуазель Зора’їди, то чому, о наставнику молоді, ви полишили своє місце відразу після того, як вона стала Madame Пеле?

— Бо… — я відчув, що червонію, — бо… словом, містере Гансдене, відмовляюся більше відповідати на ваші питання, — і я засунув руки глибше в кишені штанів.

Гансден тріумфував: його очі та сміх проголосили його перемогу.

— Якого біса ви смієтеся, Гансдене?

— З вашої витримки. Що ж, хлопче, не буду вас більше втомлювати; я зрозумів, як усе було: Зораїда зрадила вас — вийшла заміж за когось багатшого, що на її місці зробила б кожна розсудлива жінка, якби мала вибір.

Я нічого на це не відповів: хай думає, що хоче; не схильний був пояснювати йому будь-що, а тим більше спростовувати здогадку; але не так-то легко було обманути Гансдена; моє мовчання, замість того, щоб переконати, вселило у нього сумніви, і він продовжив:

— Думаю, що все розвивалося так, як це зазвичай буває з розсудливими людьми: ви запропонували їй свою молодість і таланти — які вже є! — в обмін на її гроші й становище. Не думаю, щоб ви зважали на її зовнішність чи в хід пішла любов, бо розумію, що вона старша за вас і, як стверджує Браун, радше розумна, ніж гарна. На той момент вона, не маючи змоги укласти ліпшу угоду, дійшла згоди з вами, але Пеле — директор процвітаючої школи — запропонував вищу ставку; дама погодилась, і він отримав її; вдала оборудка — саме так — ділова і законна. А тепер поговорімо про щось інше.

— Будь ласка, — сказав я, радий змінити тему; а особливо втішений тим, що зміг обманути проникливість співрозмовника — якщо це мені справді вдалося, бо якщо його слова й відвернули його від небезпечного пункту, він усе ж не полишив тему, якою так цікавився.

— Ви хочете знати, що нового у N.? А що вас може цікавити в N.? Ви не залишили там друзів, бо у вас їх не було. Ніхто про вас не питає — жодний чоловік, жодна жінка — і коли я згадую ваше ім’я в товаристві, на мене дивляться так, ніби я заговорив про бозна-кого, а жінки лише презирливо всміхаються. Напевно, ви не припали до смаку нашим місцевим belles.[234] Як вам вдалося викликати таку антипатію?

— Не знаю. Я рідко розмовляв з ними — вони були для мене порожнім місцем. Я розглядав їх лише з певної відстані, бо їхні лиця і вбрання часом милували око, але я не міг зрозуміти, про що вони говорять, та не здатен був збагнути вирази їхніх облич. Коли ж ловив уривки фраз, то мало що розумів; і гра їх лиць та губ мені в цьому не допомагала.

— То ваша провина — не їхня. Вони розумні — як і будь-яка жінка в N. (серед жінок в N., як і всюди, багато розумних); з ними так само можна поговорити, як і з усяким чоловіком, і я бесідую з ними із задоволенням; але ви ніколи не вміли — й не вмієте — з ними поводитись, і тому ніщо не може змусити жінок бути люб’язними з вами. Якось я спостеріг, як ви сиділи коло дверей зали, повної людей, налаштовані слухати, але не говорити; спостерігати, а не розважатись; і вигляд у вас був холодний та байдужий уже на початку вечора; в середині його ви бентежили всіх своїм пильним поглядом й були образливо втомлені наприкінці дійства. Невже ви вважаєте, що так викликають симпатію чи вселяють інтерес? Ні; якщо ви не користуєтесь успіхом, то з власної вини.

— Погоджуюся з вами! — вигукнув я.

— Ні, ви не згодні зі мною; ви помічаєте, що краса завжди демонструє вам зворотний бік — ви почуваєтеся приниженим і тому глузливо посміхаєтесь. Воістину все, що є найбажанішим у світі — багатство, слава, любов — назавжди залишиться для вас тільки спілими гронами винограду десь високо на шпалерах: ви жадібно дивитиметеся на них і палко їх жадатимете, однак вони будуть для вас недосяжними: у вас не вистачить спритності принести драбину — ви просто підете геть, обізвавши ягоди кислятиною.

Раніше, за інших обставин ці слова могли образити мене, але тепер вони нічого не сколихнули в мені. Життя моє змінилось і життєвий досвід значно збагатився