Шарлотта Бронте - Учитель

спокій недоречним збудженням; не треба також бентежити її незвичними вчинками чи словами. Будь таким, як завжди; поглянь на те, що вона написала, послухай, як вона читає; посвари її або спокійно похвали; ти знаєш вплив обох цих методів і знаєш, як вона всміхається, коли задоволена, і розпізнаєш гру лиця, коли дівчина сердита; ти володієш секретом, як викликати потрібне тобі почуття і спроможний вибирати з-поміж їх різноманіття. З тобою вона довго сидітиме мовчки — стільки, скільки тобі потрібно, щоб виговоритися; ти можеш її зачарувати; вона розумна, а може бути ще й красномовною; ти спроможний замкнути їй вуста і затьмарити риси сором’язливістю. Тобі також відомо, що вона — не суцільна м’якість та податливість; тобі доводилося спостерігати — причому з дивним задоволенням — її бунт, презирство, суворість, гіркоту, й бачити, як енергійно змінюються її риси під впливом почуттів; ти усвідомлюєш також, що мало хто може впливати на неї так, як ти; і знаєш, що вона зламається, але не зігнеться під тиском Тиранії чи Несправедливості; натомість Розум та Приязнь умотивовано можуть повести її за собою. Випробуй же їх владу зараз. Іди — бо це не пристрасті, й ти можеш легко з ними впоратися».

«Я НЕ піду, — такою була моя відповідь солодкій спокусниці. — Людина до певної міри хазяїн сама собі, але не сповна. Чи зміг би я навідати Френсіс сьогодні увечері, сидіти поруч з нею в тихій кімнаті, й говорити лише мовою Розуму та Прихильності?»

«Ні!» — короткою, але пристрасною була відповідь тієї Любові, яка володіла мною тепер.

Час ніби зупинився; сонце ніяк не хотіло сідати, годинник мій цокав, однак стрілки його, здавалося, знерухоміли.

— Який спекотний вечір! — вигукнув я, відчиняючи вікно, бо й справді, рідко коли мені бувало так гаряче. Почувши на сходах чиїсь кроки, подумав, чи locataire,[230] який зараз підіймається в свою кімнату, чується так само неспокійно, як і я, а чи живе він спокійно та впевнено завдяки матеріальному благополуччю, необтяжений гнітом почуттів. Але що це? Невже він з’явився сам, щоб розв’язати проблему, котру подумки щойно сформулював? Він справді постукав у двері — в МОЇ двері — швидко та рішуче, і перш ніж я встиг його запросити, переступив поріг, зачинивши за собою двері.

— То як поживаєте? — запитав байдужий, спокійний голос англійською мовою, і мій гість без зайвих церемоній поклав капелюха на стіл, рукавички — в капелюха, та, висунувши трохи вперед єдине крісло в кімнаті, спокійно вмостився в нього.

— Чи вам мову відібрало? — вимогливо поспитав він по кількох хвилинах; недбалий тон його чітко вказував на те, що йому байдуже, відповім я чи ні. Але правда полягала в тому, що я звернувся за допомогою до своїх старих друзів — les besides[231] — не зовсім для того, щоби встановити особистість свого гостя — бо вже впізнав його — завдяки його рідкісному нахабству! — але придивитись, як він виглядає, розгледіти обличчя та його вираз. Я довго та ретельно витирав окуляри й так само довго їх начіпляв — щоб не надто перетиснути перенісся і щоб їхні дужки не заплуталися в пучках мого волосся мишачого кольору. Я сидів коло вікна спиною до світла, а він був vis-a-vis[232] — місце, котрим він би залюбки помінявся, бо волів вивчати когось, замість того, щоб вивчали його. Так, то був ВІН — і в цьому я не мав жодного сумніву; і його тіло довжиною шість футів розпласталося в кріслі переді мною. Одягнений він був у темний дорожній surtout[233] з оксамитовим комірцем, у сірі панталони й мав чорний шарф на шиї; і це було його обличчя, найоригінальне з усіх, які будь-коли створювала природа — і це при тому, що жодна його риса не виділялася та не здавалась незвичайною — загальне ж враження було унікальним. Нічого описувати те, що описати неможливо. Оскільки в мене тепер не було нагальної потреби вітатися, то сів і невимушено поглянув на нього.

— Пограємось у мовчанку? — врешті запитав він. — Що ж, побачимо, хто швидше втомиться. — І він повільно витягнув чудовий портсигар, вибрав собі сигару до смаку, запалив її, взяв із полиці найближчу до себе книжку та, відкинувшись у кріслі, почав повільно палити й читати — так, ніби перебував у власній кімнаті на Ґроув-стріт у містечку N. -ширського графства в Англії. Я знав: якщо вже йому так забаглося, він може просидіти мовчки до півночі, тож підвівсь і, забравши в нього книгу, промовив:

— Ви не питали в мене дозволу — тому й не будете її читати.

— Вона тупа й нудна, — зауважив він. — Отож, я не надто багато втратив, — й, оскільки мовчанка нарешті була порушена, продовжив: — Я гадав, що ви мешкаєте У Пеле і сьогодні опівдні пішов туди, побоюючись, що помру з голоду, очікуючи вас у вітальні пансіону, коли мені сказали, що вас нема і ви попрощались із пансіоном цього ранку, однак залишили свою адресу (я ще подумав, навіщо?) — що було більш розважливо й далекоглядно, ніж можна було б від вас очікувати. Чому ви звідти пішли?

— Бо месьє Пеле щойно одружився з леді, яку ви та містер Браун призначали мені в дружини.

— Справді? — уточнив Гансден з коротким смішком. — То ви водночас втратили і дружину, і місце?

— Приблизно так.

Я бачив, що він потай окинув поглядом кімнату; помітив, яка вона маленька та як убого вмебльована, вмить збагнув стан речей — і пробачив мені мій гріх процвітання. І це відкриття справило на нього дивний ефект; я більш ніж упевнений, що якби він знайшов мене в красиво обставленій вітальні, на м’якій кушетці поруч з гарненькою і багатою дружиною, зненавидів би мене і все, на що б він спромігся, — був би короткий, чванливий і холодний візит. Ніколи б він більше не зайшов до мене, допоки я перебував на гребені фортуни; але дешеві фарбовані меблі, голі стіни, безрадісна самотність моєї кімнати пом’якшили його натуру: вже не знаю, які саме зміни відбулись у його обличчі та погляді, але він миролюбно мовив:

— У вас є інше місце?

— Ні.

— Але вам його обіцяли?

— Ні.

— Чи зверталися ви ще раз до Брауна?

— Звісно, що ні.

— А не завадило б: він завжди може дати корисну пораду з таких питань.

— Одного разу він уже допоміг мені. Я ні на що більше не можу претендувати і не маю наміру турбувати його ще.

— О, якщо ви такі сором’язливі й боїтеся