Шарлотта Бронте - Учитель

Знову й знову крокував я своєю кімнатою, підбурюваний гірким каяттям; отак ходив від стіни до вікна із чверть години: з вікна на мене дивився Докір; зі стіни — за мною спостерігала зневага до себе; аж тут несподівано заговорило Сумління:

«Ідіть геть, нерозумні мучителі! — кричало воно, — чоловік виконав свій обов’язок; вам не слід терзати його думками про те, що все б могло бути інакше; він полишив тимчасове та умовне благо, аби уникнути постійного та цілком реального зла, тому вчинив добре. Дозвольте йому тепер як слід подумати, і коли розсіється ваш непроглядний туман та стихне оглушливий гул, він урешті знайде свою дорогу.»

Я сів, підпер чоло долонями й почав безперервно думати впродовж години чи двох, але даремно. Я був наче похований під склепінням підземелля: звідусіль на мене дивилася темінь, і цю темноту створюють кам’яні стіни з ярд завтовшки та міцне перекриття вгорі — а я сподівався на те, що крізь граніт та цемент, міцний, мов кремінь, до мене проникне світло. Але ж тріщини трапляються — принаймні, вони можуть бути — навіть у найнадійнішій кладці, й у моїй схожій на печеру келії таки була шпарка, бо я побачив — чи, може, мені так здалося — промінчик: блідий, холодний та сумнівний, проте все-таки промінь, і він висвітлив стежку, яку після дво- чи тригодинного колупання в собі пообіцяло мені сумління. Я відкопав у пам’яті рештки деяких обставин, і в мене виникла надія, що після того, як їх наново з’єднаю, засіб буде винайдено та вихід відшукано. А обставини були такими.

Десь зо три місяці тому месьє Пеле з нагоди своїх іменин вирішив пригостити хлопчиків; це пригощання набуло вигляду пікніка в одному громадському місці на околиці Брюсселя — тепер уже не пригадую його назви — поблизу якого було кілька водойм, що називаються etangs, і серед них — одне etang, більше за інші, де у вихідні люди розважаються, катаючись на човнах. Хлопці, з’ївши неймовірну кількість gauffres[227] і випивши кілька пляшок лувенського пива в тінистому саду, який сприяв надмірному споживанню їжі та питва, вмовили месьє Пеле дозволити їм покататися на човнах по озерцю. Півдюжини старших отримали такий дозвіл, і мені доручити наглядати за ними. Серед цих шести хлопців був такий собі Жан Батіст Ванденгутен, дуже грузький, але невисокий юний фламандець, у свої шістнадцять років уже добре фізично розвинений, що взагалі притаманно його нації. Так сталося, що Жан ступив у човен перший; спотикнувся, похилився на один бік; човен, не витримавши його ваги, перекинувся. Ванденгутен пішов на дно, мов свинець, мигцем виринув на поверхні й знову зник під водою. За мить я вже зняв із себе сюртук та жилет — недаремно ж навчавсь у Ітоні, де довгих десять років виховувався, катався на човнах, купався й плавав — тож для мене було цілком природно та легко кинутися на допомогу потопаючому. Хлопці й човняр закричали; вони боялися, що замість одного потопельника буде два, але коли Жан з’явився на поверхні втретє, я схопив його за комір та ногу, і вже за три хвилини ми благополучно вибралися на берег. По правді, моя заслуга в цьому була невеликою, оскільки я нічим не ризикував і навіть не застудився від переохолодження, але коли мсьє і мадам Ванденгутен, єдиною надією яких був Жан Батіст, прибули, щоб почути про мій подвиг, вони розцінили це як вияв хоробрості та відданості, за які неможливо віддячити. Madame була впевнена, зокрема, що я безтямно люблю її милого синочка, бо інакше б не ризикував життям заради нього. Monsieur, поважний на вигляд, хоча й дещо флегматичний чоловік, говорив дуже мало, але не випустив мене з кімнати, поки не взяв обіцянки: якщо колись потребуватиму допомоги, то обов’язково звернуся до нього й таким чином дам йому можливість віддячити мені. Ці слова й були тим проблиском світла та єдиним виходом — хоча, по щирості, світло було доволі холодним і зовсім мене не підбадьорювало, та й вихід був не таким, яким би я прагнув скористатися. Жодного права використати допомогу месьє Ванденгутена в мене не було; я не мав перед ним ніяких заслуг і змушений був звернутись до нього лише внаслідок необхідності: я залишився без роботи, а вона була мені вкрай потрібна, і єдиний спосіб її отримати — заручитися його рекомендацією. Я знав, що отримаю її, щойно попрохаю про це; не попросити її з міркувань гордості чи тому, що це не в моїх правилах, було б — і я добре це усвідомлював — виявом фальшивої перебірливості. Міг шкодувати про цю помилку все життя, але тоді б совість мене не мучила.

Того ж вечора я пішов до месьє Ванденгутена; але даремно прилаштував лук та приладнав стрілу — тятива лопнула. Я подзвонив у масивні двері (це був великий та гарний будинок у багатій частині міста), й швейцар відчинив двері; я запитав месьє Ванденгутена; але його не було в місті — він разом із сім’єю відбув у Остенде, й служник не знав, коли повернеться. Залишивши свою візитку, я пішов ні з чим.

Глава XXII

Минув тиждень; наступав le jour des noces;[228] обряд відбувся в церкві Сент-Жак; м-ль Зораїда стала Madame Пеле, née[229] Ретер; і приблизно за годину після церемонії «щаслива пара», як зазвичай пишуть у газетах, була вже на шляху до Парижа, де, згідно з попередньою домовленостю, мала намір провести медовий місяць. Наступного дня я полишив пансіон. Разом із моїм рухомим майном (кілька книг та одяг) невдовзі перемістивсь у скромне помешкання, яке найняв на вулиці неподалік. Уже за півгодини я розклав речі в комоді, розставив книги на поличці — й переїзд відбувсь. Я б не сказав, що чувся того дня нещасним, якби мені не завдавало гострого болю одне бажання — палко хотілося піти на вулицю Нотр-Дам-О-Неж, але я йому противився, бо внутрішньо налаштувався уникати цієї вулиці доти, поки не висвітляться мої перспективи.

Був чарівний вересневий вечір — м’який і тихий; мені нічого було робити; в цей час, як я знав, Френсіс також уже вільна від своїх обов’язків, і сподівався, що й вона думає про свого вчителя. Я усвідомлював, що тужу за нею. Уява почала тихенько це мені нашіптувати, переповнюючи душу солодкою розповіддю про ймовірні радощі.

«Зараз Френсіс читає або пише, — нашіптувала уява, — ти сядеш з нею поруч; тобі не слід порушувати її