Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

мене і облизала губи кінчиком блідо-рожевого язика. В цьому її поруху було щось моторошне. Її язик чимось нагадав мені безвільне тільце слимака.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

— Все в порядку, — швидко втрутився Еслінгер. — Він уже йде — просто хоче допомогти міс Шерідан. Вулф не бажає, щоб він працював на нього далі.

Безкровні руки місіс Еслінгер згорнулися на грудях, а пальці правої руки притримували ліву.

— Одрі не потребує допомоги, — сказала вона. — Скажи йому, щоб ішов геть.

— Я вже йду, — відповів я, проминаючи її. В цій високій, недобрій жінці було щось жахне. Я узрів разючу подібність до брата. Обидва були кістляві, гостроносі й безкровні; жорстокі лінії губ були ті самі.

— Терпіти не можу шпигунів у своєму домі, — сказала вона, коли я вже майже вийшов. — Тож не приходьте сюди більше ніколи.

Я вийшов у коридор і далі, через завішені двері, у приймальню.

Елмер Генч стояв біля виставкової труни з чорного дерева. Його довгі, худі, кістляві руки були згорнуті на животі, а голова схилена набік так, наче він до чогось дослухався.

Він провів мене очима, однак не озвався ні словом.

Я відчинив вхідні двері, і, набравши у груди побільше повітря, квапливо вийшов на сонячне світло — на гомінку вулицю.

* * *

В готелі я залишив на стойці адміністратора записку для Реґа та Одрі з проханням зустрітися в барі «У Джо», котрий знаходився за кілька кварталів від готелю.

Коли дістався того бару — а було трохи по сьомій — там було лише кілька відвідувачів, і жодного — в ресторанчику вглибині його.

Я сказав барменові, що пройду у ресторан, і якщо хтось мене питатиме, нехай шукатимуть там.

Він погодився, і я пройшов у заднє приміщення, вибрав собі столик подалі від входу і сів.

Офіціантка в синій уніформі підійшла, щойно я зручно розташувався. Запитала, що хотів би замовити.

— Чекаю тут на друзів, — пояснив я. — Тож поки що принесіть мені чогось випити.

Коли вона посміхнулася мені, я зауважив, що в неї чудові білі зуби, а, придивившись уважніше, з’ясував, що в неї така фігура, через яку водії вантажівок голови звертають.

— То що саме ви б хотіли? — перепитала вона, нахилившись до мене.

Від аромату її парфумів у мене запаморочилось в голові.

Я сказав, що хочу склянку віскі і, поки вона йшла до бару, провів її поглядом. Її форми спокусливо колихалися у такт ходи.

Але ще до того, як вона повернулась із замовленням, у бар влетів Реґ. Посміхнувся, побачивши мене, і присунув стільця ближче до столу.

— Я просто вмираю з голоду, — заявив він, плюхнувшись поруч. — Це нишпорення буквально роз’їдає мені життєво важливі органи.

— Не переймайтесь так своїми життєво важливими органами, — озвався я. — Чи вдалося вам щось розкопати?

Не встиг він мені відповісти, як повернулась офіціантка.

— Привіт, жовторотику! — промовила вона, від чого Реґ миттєво почервонів. Вона поставила переді мною віскі.

Я запитально поглянув на Реґа.

— Що питимете ви? — запитав.

— Не привчайте юнь до випивки, — сказала вона, дивлячись на нього поблажливо. — Я принесу йому коли.

Я знову з інтересом вивчав її фігуру, поки вона прямувала до стійки бару, а тоді запитав:

— Ваша приятелька?

Він фиркнув:

— Сусідка, — сердито озвався він. — Саме тому, що в неї гарні зуби, вона й гадає, що я сохну за нею!

— Зуби — це не єдине, що в неї гарне, — глибокодумно озвався я, а потім додав: — То як просувається ваше розслідування?

Він пригладив пальцями розтріпане волосся.

— Теда знають у «Вуличному фото», — почав свою розповідь. — Він не раз там бував і викуповував фотографії. Але дівчина-продавчиня не пам’ятає, чи були то світлини зниклих дівчат, чи ні.

— І ви не змогли освіжити їй пам’ять?

Реґ стенув плечима.

— Вона мовчить, — сказав він із відразою. — Ви ж знаєте цей тип жінок. Вона не пам’ятає навіть, коли востаннє їла.

— А як же ж вона тоді пам’ятає, що він у них бував?

— Бо він до неї залицявся, — відповів Реґ. — Цей хлопець завжди підходить до справи серйозно: вона вважає, що купівля фотографій — лише привід, щоб побачитися з нею.

— А чи не вдалося вам дізнатися якихось подробиць? — запитав я, пропонуючи йому сигарету.

— Тед почав вчащати в ательє десь із місяць тому. Заприятелював із цією дівчиною — вона неабияк «запала» на нього — і, розмовляючи з нею, час від часу брав у руки одну-дві фотографії, які лежали на прилавку. Позалицявшись до неї трохи, він вибирав якусь фотографію і платив за неї. Дівчина була така схвильована, що навіть не помічала, які саме фотографії він вибирає.

— То він навіть не давав їй квитанцій?

Реґ заперечно мотнув головою.

— Ні, гадаю, він надто розумний для цього. Але мені таки вдалося з’ясувати, що фото, зроблені напередодні, наступного дня обов’язково викладаються на прилавку. Скидається на те, що він — саме той, хто нам потрібний, однак ми нічого не зможемо довести.

Я буркнув: — Не густо. — Що ще вдалося вам дізнатися?

Реґ випустив дим через ніздрі.

— Я заскочив до його приятеля — хлопця на ім’я Роджер Кірк. Вони з Тедом усюди ходять удвох. Він мене знає, але мені нічого не вдалося з нього витягти. Можливо, з ним краще поговорити вам?

Я замислено поглянув на нього.

— Ви щось надумали?

— Цьому хлопцеві, Кірку, може щось бути відомо про причетність Теда до зникнень дівчат. Якщо ви змусите його заговорити, то він зможе пролити світло на цю справу.

— А це непогана думка, — озвався я. — Але мусимо бути дуже обережні. Якщо Кірк скаже Тедові, що ми його підозрюємо, то це може все зіпсувати. Якщо не помиляюсь, Еслінгер ось-ось стане великим цабе в цьому місті, тож мусимо бути обережними. Однак вважаю, що ми не можемо нехтувати будь-якою зачіпкою. Спробую щось витягнути з Кірка.

— Тож я полишаю його вам, — сказав Реґ, неспокійно вовтузячись на стільці. — Коли ж ми врешті їстимемо? Я страшенно голодний!

— Коли прийде Одрі, — сказав я, допиваючи віскі. — А що вам відомо про Елмера Генча?

— Про от такого? — і Реґ скорчив