Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

— Ти? — від несподіванки Никон закліпав очима, і одне, вигоріле, засвербіло, засмикалося, наче там прийшли в рух пошкоджені механізми. — Навіщо?

— Не знаю. Бо так треба. Бо я можу. Бо тепер я можу. Дай.

Вона вказала на ножа в піхвах. Майже несамохіть подав їй. Діманта зашаруділа руками по уламках, витягла довгу скляну скалку.

— Не заважай.

Віддай свою руку.

Коли вона почала виводити першу лінію скляним уламком по пласталі, коли за вістрям лишився м’яко сяючий слід, Зачаєний звівся на повний зріст. Від кожної кулі, що входила в нього, зала здригалася, наче від потужного вибуху. Голова-хвіст звивався у корчах, та лапи неспинно тяглися до ворога. Їх охопило примарне мерехтливе сяйво, щомиті посилюючись.

Лінії химерно спліталися, Никон дивився, але не міг осягнути розумом того, що бачив. Його наче замкнуло у самому собі.

Останні два постріли влучили у ліве коліно монстра. Той хитнувся, повалився вперед, викинув перед собою лапи, вхопивши супротивника. Діманта відкинула скалку і вклала ножа в руку Никона.

— Бий.

Маленький шматок штампованої пласталі здавався важчим за атлах-нагу. Стискаючи його в долоні, Никон покрокував до чудовиська — спочатку човгаючи, невпевнено, але з кожним кроком швидше й швидше. Слабка гравітація підкидала його, в якийсь момент кроки стали стрибками, усе довшими і довшими. Останній закинув його просто на спину монстрові. Жахливе тіло, наче створене з живих уламків прадавньої пітьми, вібрувало під ним, вивергало випари, від яких, здавалося, зупиняється серце й вигорає мозок. І він помер там, на спині чудовиська, сто разів поспіль: від отрути, від жахливого удару хвостом, від лапи, що змела його, розчавивши, провалившись у розколини на цьому огидному тілі. Він стояв навколішки, спираючись однією рукою, а другу заніс для удару. Стояв, а крізь нього дув жахливий вітер, вітер потойбіччя, чорне черво наче повзло по всьому його тілу.

Бий.

Чи то знову вона сказала? Чи то пам’ять? Чи він існує сам, чи є лише продовженням зброї — або ж рун, що їх вивела на клинку марсіянка. І вже неспроможний спинитися/спинити — він ударив.

Сліпучий біль, подолавши всі блокади, всі бар’єри імплантів, поглинув Никона. Рука перетворилася на стовп плазми, гігантське тіло під ним здригнулося, заскреготіло — і вибухнуло, підкинувши пілота під саме склепіння. Не встигнувши навіть упасти, за п’ять метрів над підлогою, він знепритомнів.

Темрява поступово огортала потрощену, вигорілу залу. Вогонь після термобаричного вибуху вже згасав, останні язички полум’я тріпотіли на розплавлених від неймовірного жару краях вирви. Чорний дим, що вже почав холонути, важкими пасмами спускався до підлоги. Від аватару не лишилося нічого — він деградував у темну матерію, з якої й сформувався, а потім розсипався на легкі нейтрино та максимони, що спричинили руйнування набагато більші, ніж здавалося оку.

Діманта, ледь даючи раду з надто важким для неї чоловіком, відтягла Никона до вибитих воріт. Сюди сягало аварійне світло транспортної шахти, тож можна було бодай щось розгледіти. Наплічник, який пілот залишив ще перед атакою, був у неї, але щось заважало дівчині просто взяти й піти собі геть, сподіваючись загубитися серед мешканців Дерінкую. Можливо, то був страх перед темними — бо вона бачила, як жага штовхає їх вперед, відчувала, що, спрямованих до своєї мети, їх уже не можна ані спинити, ані уникнути. А можливо, щось інше керувало Дімантою. Щось, чого вона й сама до пуття не розуміла. Вона наче продовжувала плести асемічні руни, не маючи навіть гадки, що саме вийде в кінці, роблячи це, бо мала робити.

Права рука Никона… власне, правої руки в нього не було. Виплеск енергії, що відбувся, коли він ударив Зачаєного, перетворив кінцівку на плазму, на вир електронів та іонів. Тепер від неї лишився тільки уламок плечової кістки в чорних скалках кристалізованої плоті. Певне, через позу в момент удару тулуб майже не постраждав, але вибух зачепив обличчя, випаливши ледь не половину нижньої щелепи й ледь не все волосся на голові. Дивний комір покрутило та поламало, перетворивши на жахливу мішанину з деталей, в яких годі було вгадати первісні форми. Діманта схилилася над обличчям терранина, але не почула дихання. Намацала пульс — слабкий, але ще прослуховувався. Вона спробувала натиснути на груди, але продавити ребра, вкриті твердим шаром товстих м’язів, не спромоглася.

Важкий тупіт металевих лап змусив її підскочити.

Від транспортної шахти наближався арахнід — такий самий, як і Никонів. Череп тьмяними лінзами втупився в Діманту.

— Zurucktreten! — проскреготів він.

Діманта, не розуміючи слів, про всяк випадок зробила крок назад, повільно піднявши над головою руки.

— Rucksack. Lass es fallen. Schnell!

Дівчина спокійно спостерігала за руйнівною машиною. Дивно, але тепер вона майже не лякала її. Інші думки роїлися в голові Діманти, відносили її геть від цього місця й часу. Вузол, у який все сплелося в цій залі, важко було розплутати.

— Я не розумію, — промовила вона нарешті.

— Поклади рюкзак, — на мить затнувшись, промовив пілот.

«І чому всі так прагнуть його запопасти?» — подумала дівчина, знявши наплічника і поклавши його на підлогу. Вона відчувала, що просто зараз, роздивляючись її, пілот вирішує, вбити її на місці чи полонити.

— Твоєму товаришу потрібна допомога, — промовила вона. — Був бій. Його тяжко поранено.

— З ким бій? — спитав голос з арахніду. — Де вони?

— Немає. Ви перемогли.

— Хто ще тут є?

Діманта похитала головою:

— Нікого. Був один із ваших, але він… його не стало.

Той, заради кого й з’явився аватар. Той, хто мав повністю знищити храм. Чи не тому мі-го спрямували її, Діманту, сюди? Втрутитися в потрібний момент. Не дозволити жодній зі сторін отримати остаточну перемогу. Вберегти свого пращура. Чи означає це, що зараз вона має тікати? За жодних умов не віддавати наплічника?

Грім пострілу змусив Діманту скрикнути. Вона впізнала його — не могла не впізнати. Хай би ким був той воїн, він точно не звичайний терранин. Він вступив у двобій із Зачаєним, з аватаром Потойбічного бога — і вижив. Навіть якщо здолати Зачаєного воїну й допомогли, але як?.. Як він витримав ті страшні удари, як устояв перед гнівом Н’ярлатотепа?

Здається, пілот арахніда був так само приголомшений. Машина наче заціпеніла, вдивляючись в отвір брами за плечем Діманти. Дівчина не знала, що в цей момент бойовий інтерфейс ідентифікує ту голу закривавлену фігуру як Вічного Переможця. Битва на Кідонійській долині ще тривала, тривали й бої на орбіті, але Дерінкую було підкорене та взяте під контроль Імперськими силами. До перших дванадцятьох атлах-наг, які забезпечили прорив до міста й придушили тамтешню