Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

систему ППО, приєдналися інші, менш елітарні, але численніші десантні підрозділи. Операція тривала недовго — мі-го наче й не мали наміру захищати місто, хоча орбітальна та повітряна битви були запеклими і жорстокими. Здавалося, що гриби б’ються, не розраховуючи на перемогу — але й не сподіваючись на милість переможців.

Матричний інтелект видав дозвіл ідентифікувати Переможця, щоб піднести моральний дух війська для завершального кидка.

Тож тепер пілот ошелешено намагався второпати, навіщо для штурму Дерінкую знадобився Вічний Переможець, щит від каосу, зброя останнього удару. Той, кого звільняють від окультних кайданів лише тоді, коли потрібен суто локальний, але гарантовано точний, смертельний удар? Кого він мав знищити тут, на самісінькому дні цих проклятих катакомб?

Сумніви розвіяло командування:

«Місце бою залишити. Пораненого й полонянку супроводити на рівень дванадцять до тимчасового центру операцій. Виконувати негайно».

Пілота цей наказ влаштовував. Сусідство з героєм найтемніших легенд Сторічної війни, безсмертним убивцею, який не розрізняє своїх та чужих, зовсім не заспокоювало. Відігнавши марсіянку, він переніс Зерваса, а разом із ним і наплічник, до кокпіта. Місця для «пасажира» там передбачено не було, але більшість пілотів, за домовленістю, змушували механіків переобладнати цей простір. Можливість транспортувати пораненого товариша не була обумовлена статутом, але вважалася неписаним правилом.

Діманті ж довелося їхати верхи на цефалотораксі, в бридких обіймах педипальп. Під грім пострілів атлах-нага відступила до транспортної шахти. Переможець докінчував свою брудну справу. Невідомо, чи знав він про вміст наплічника Діманти, а коли знав, то чому не став переслідувати її. А сама дівчина якщо й замислювалася про це, то на самісінькій межі скаламученої та виснаженої свідомості. В її голові, затьмарюючи всі інші, билася одна думка.

Життя, яким вона його знала та розуміла, вже закінчилося.

V

— Виходить, се ти мене витягла? — голос звучав майже природно. Майже.

Діманта підвела на гостя погляд. Присадкуватий і м’язистий, наче важкоатлет, пілот переступив поріг її кімнати й зупинився навпроти. Невеличка квартира, яку дівчина раніше ділила з матір’ю, була для нього чимось неймовірно дивним. Зовнішній простір площею три на чотири кроки: двері, стійка для взуття, трохи далі — побутовий фабрикатор, маленькі полиці з усіляким дріб’язком — обереги, домашні прикраси, стереографії. Внутрішній простір, як і в усіх — на півметра вище, відділений кварцовим стелажем. На стелажі — знов обереги та стереографічні зображення, поряд із ними — кількадесят книжок, рідкокристалічний друк на полімері. Два вмонтовані в стіни кофіни для сну, між ними фреска, вигадливе мереживо асемічних символів. Серце дому, його вузол єднання з містом і світом.

Пілот дещо збентежився, не дочекавшись відповіді. Діманта дивилася на нього широко розплющеними очима, блідими майже до безбарвності. Подумки він зауважив, що попри велетенський зріст і майже дистрофічну сухорлявість дівчина була не такою вже й страшною. Напевне, навіть милою.

— Ти врятувала мені життя, — промовив він. — Ще й двічі.

За стіною-вікном публічний простір житлового кварталу здавався Діманті мертвотно порожнім. Наче це місце було вбито. Але ж ні — скляними мостами ходили люди. Не тільки террани, але й марсіани… хоч як мало їх було. Певно, заледве десята частка того натовпу, до якого вона звикла. І мовчання. Вони рухалися квапливо, не підводячи очей, не затримуючись, не вітаючись. Чи так було в інших кварталах, Діманта не знала. Їм було заборонено залишати свої квартали. Підземне місто раптом виявилося дуже зручною в’язницею. Дуже легко було там утримувати його мешканців, легко стежити…

— Ти дякуєш, що врятувала тебе від твого ж таки союзника? — спитала вона нарешті.

— Не зовсім так, — радий тому, що розмова зрушила з мертвої точки, відгукнувся терранин. — Се радше зброя. Знаряддя. Він моцний, але не здатний вирізняти своїх та чужих. Якби не ти, він би оклигав і добив мене. Альбо нас обох.

Він на мить замовк.

— Ти тягла мене метрів п’ятдесят по тих руїнах. А я, мабуть, важу вдвічі більше за тебе.

Вона стенула плечима. Коли її відпустили і вона повернулася, матері вдома не було. Ніхто так і не сказав, що з нею сталося та де її шукати. Чужих слідів у квартирі дівчина не помітила, тож, певне, мати покинула її з власної волі. Хазяї б легко її відшукали, але Хазяїв у Дерінкую більше не було.

— Навіщо ти прийшов?

— Хотів тебе побачити. Поговорити.

Діманта навіть не здогадувалася, як він боїться її відповіді. Як нервується, очікуючи чогось на кшталт: «Поговорив? То й до побачення». Але він не знав, що марсіянка ніколи так не відповість. І не розумів її мовчання.

— Я вдячний тобі. Хоча й не розумію, чому ти допомогла мені тоді.

Йому все ще бракувало руки. Діманті було цікаво — якою вона буде? Якою її зроблять террани — виростять та приєднають нову чи зберуть якийсь вигадливо-незграбний протез? Жодне з цих припущень не виправдалося. Він так і не отримав повноцінної заміни. Те, що знищило його кінцівку, наче знищило саму можливість її існування, видалило її з нервової мережі. Згодом він отримає протез, який буде пов’язаний з його лівою рукою, буде за складним алгоритмом доповнювати її моторику — але це буде недолуга та незграбна заміна.

— Бо я могла. Бо так було треба.

— Уже вкотре ти говориш те саме, — він всміхнувся. — А я й досі не можу второпати, що це має означати.

Ця усмішка була настільки… несподіваною, що на мить вибила Діманту з рівноваги. Напруження останніх днів було таке, наче пружину стиснуло до краю. І тепер цей, мабуть випадковий, вияв привітності ледь не викликав у ній справжнього вибуху.

— Ти навіть не знаєш, хто то був, — промовила вона ледь стримуючись. — Ти нічого не знаєш…

— Никон Зервас.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Це моє ім’я. А коли ти кажеш «ти нічого не знаєш», треба обов’язково додати ім’я. Інакше не спрацює.

Вона мовчки дивилася на нього. А він подумав, що землянка на се відповіла б щось на кшталт «Бовдур!» Грайливо або саркастично — вже залежало від її настрою, але неодмінно сказала б. Марсіянка промовчала.

— Знаєш, саме це я тобі сказав.

— Коли?

— Коли ми тільки зустрілися. Коли я вийшов з атлах-наги. Досі не звикну, що ви тут не розумієте високої мови. Хоча і в нас її небагато хто розуміє.

— Високої мови?

— Трьох, якщо точніше. Державні мови Старої Імперії. В Темні віки гриби забороняли їх, підчищали всі медійні зразки, тож відродження стало ознакою… ем… людяності, чи що… — він замовк, збентежений застиглим виразом обличчя Діманти. — Забий. Я можу зайти? Ну, себто піднятися на осей приступок? — він вказав на