Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

— Так.

Він сів на нього і почав морочитися з високими чобітьми на пневматичних клямках. Майже хвилину він був повернутий спиною до Діманти — і цей відтинок часу знервував обох. Несподівано, але для кожного це було своєрідним виявом довіри до свого візаві. І обоє, розуміючи, що дають, не зрозуміли, що отримують.

Він важко крокував по синтетичному ворсу підлоги, оглядаючи чуже житло.

— З тобою ще хтось живе? — спитав він.

Діманта відповіла не одразу.

— Мати, — врешті промовила дівчина. — Але я не бачила їх з дня… як усе розпочалося.

— Я можу спробувати дізнатися про неї.

— Добре.

І знов обох спантеличила ця розмова. Діманта не розуміла, навіщо зазначати саму можливість, а не намір чи вже результат; Никон — чому вона сприйняла його слова як факт, а не підтвердила, що це насправді треба зробити.

Низькі плетені крісла нагадували глибокі тарілки, наповнені подушками-суфле. Терранин марно намагався там влаштуватися — він був занадто важкий і занадто короткий для таких крісел. Врешті, витягнувши одну подушку на підлогу, він сів просто на неї.

— А де ви тут обідаєте? — спитав він, оглядаючи внутрішній простір, де заледве могли розвернутися двоє. — Чи ви вдома взагалі не їсте?

— Ми їмо де забажаємо. Вдома також, — з певним здивування Діманта помітила, що ця гра їй навіть подобається. Вона захотіла спитати щось про побут та устрій на Террі, але нічого не спадало на думку.

— Де ж ваш посуд? — Никон зазирнув за стелаж, оглядаючи решту квартири.

— Тобто?

— Посуд, — повторив Никон, ніби це було загальнозрозумілим. — Де ви зберігаєте посуд, з якого ви їсте й п’єте?

Дівчина, вирішивши, що пояснення потребуватиме більше часу та зусиль, підвелася й підійшла до фабрикатора. Декількома короткими розчерками активувала прилад. Минуло близька трьох хвилин, коли вона повернулася з двома невеликими горнятками та якимись маленькими білими кульками. Никон узяв у неї одне з горняток, оглянув. Воно було тонким і легким, але форму тримало міцно.

— То ви щоразу робите посуд?

— Фабрикатор конструює. Потім деконструює.

— Ясно, — він обережно пригубив теплий напій, посмакував. — Нічогенький.

— А ви? — спитала Діманта. — На Террі хіба не деконструюють тари?

Никон пригадав старі важкі тарелі, потерті, з синтетичної кераміки, якими щонайменше років тридцять користувалися в його родині. Напевне, вони й зараз нікуди не поділися. А власне, чому б мали кудись подітися? Один із синів потрапив до лав Імперського Флоту… честь, але не здобуток. Сама думка, що кожен раз можна витрачати енергію на те, щоб збирати та розбирати горнятко чи полумисок, здалася б його матері божевільним марнотратством.

Але визнати це перед тією, кого він звільнив…

— І в таких халупах не живуть, — промовисто повів навколо оком Никон, радо хапаючись за цю можливість. — Земля… вона гостинна. Там майже немає місць, де людина не могла б жити просто неба. Ми не будуємо міста під землею. І під куполами.

Вона мовчки дивилася на нього.

— Там немає штучної атмосфери. Є певні місця, які постраждали від війни. І ті, що переробили мі-го. Але планета надто велика, щоб це щось по-справжньому змінило.

— Я читала, — Діманта відпила зі свого горнятка, — що ледь не вся Терра вкрита водою.

— Се так, — дещо збентежившись, відповів Никон. — Але є плавучі міста. Великі. Є й підводні. Так, їх здебільшого будували чужинці. Гадаю, що не тільки й не стільки мі-го. Гриби радше їх відбудовували.

Він узяв одну з кульок і надкусив. Обличчя його на мить застигло, а потім він відправи до рота решту й почав енергійно жувати.

— Непогано, — промовив, ковтнувши. — Справді.

То була дуже стримана реакція — ніколи в житті Никон не відчував такого багатогранного та вишуканого смаку… В цивільному житті солодощі були певною мірою розкішшю. Так, цукор, синтетичний шоколад та фруктові цукерки були поширені, але все це було набагато… грубішим, примітивнішим за цю білу кульку, яку марсіянка сфабрикувала просто за хвилину.

Діманта поглянула на переплетення ліній на стіні. Переплетення поглянуло на неї. Від дня штурму минуло майже три тижні. Все наче вгамувалося, були навіть ті, хто вітав терран, славив їхнє «повернення». Але здебільшого люди зачаїлися, не знаючи, чого їм очікувати. Хтось розповідав про таємничі зникнення, про цілі родини, що покидали свої оселі й більше не поверталися. Про перших терран, що оселялися у вільних домівках. Доступу до інфопростору не було — його не стало одразу після того, як хазяї полишили місто.

— До речі, — мовив Никон, — щодо твого родича. Він, здається, і справді ветеран і герой Війни тисячі демонів. Подейкують навіть, що його збираються повернути до лав флоту. Зв’язок поколінь, уособлена єдність минулого та майбутнього…

Вона не відповіла. Хоча Никон і говорив піднесено, це була сумна новина. Вони більше не бачитимуться. Ніколи не розмовлятимуть, за секунди дізнаючись та усвідомлюючи більше, ніж інші за роки. Чому обрали саме її? В Дерінкую мешкали сотні посвячених, ті, кому було призначено бути друзями пращурів інфохраму. Кожен з них міг бути на її місці. Але обрали її. Може, через служіння Н’ярлатотепові?

Бо твоя чеснота — то є вірність.

Чи вона прочитала це в лініях її домашньої руни? Сама віднайшла та інтерпретувала цей сенс, чи він усе ж лишався в лініях, і досі пов’язаних з фрактальним розумом Хазяїв?

— Я відшукаю твою маму, — повторив Никон. — Бо нині мене вшанували титулом Кідонійського лицаря. Се новий орден, заснований на честь нашої першої перемоги на Марсі. Тепер і на сій планеті є Вірні. Ті, хто несуть у собі світло Ґаґантхоа.

Він підвівся, не зводячи з Діманти свого єдиного ока. Вона відкрито і спокійно зустріла цей погляд.

— Я не знаю, що таке орден і які привілеї надає титул лицаря, — сказала вона чесно.

Никон кивнув:

— Так, авжеж. Ордени — се об’єднання воїнів, що гідно показали себе в служінні Імперії та її світлосяйному покровителю. Коротко кажучи, се організації з певним статутом та умовами вступу. Залежно від того, чим саме уславила себе людина, обирається орден, який її приймає, і вже він за своїм статутом наділяє її правами та привілеями, так само як і обов’язками.

— І які права та привілеї лицарів Кідонійського ордену? — спитала Діманта.

— Ми отримуємо у власність майно й потужності, що раніше належали грибам. Маємо з них здобуток і несемо відповідальність за ефективність їх використання.

Діманта відчула, як від того зневажливого «гриби» в неї стиснулося серце і похололо всередині. На Марсі навіть казати «мі-го» вважалося зухвалим, бо це була давня людська назва хазяїв, яку вони не надто полюбляли. І тим паче