Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

Та спершу погляньмо на антикорупційну тему згори. Італійська, румунська, українська антикорупційні кампанії схожі в тому, що були вони дуже гучними (принаймні в масштабах своєї країни), але при цьому не дали бажаного результату — викорінення корупції. Звісно, не можна сказати, що вони зовсім безплідні, адже вони дали інший результат — більш-менш суттєві зміни в політичних елітах. Проте буде великим перебільшенням стверджувати, ніби нові партії й політики, які прийшли на зміну старим, помітно чесніші й менш корумповані. Максимум — це те, що нові корупціонери порівняно зі старими поводяться обережніше, зокрема ретельніше обставляють свої оборудки юридично.

Причина в тому, що провідники й пропагандисти цих кампаній будували їх на хибному припущенні, буцімто для подолання корупції потрібно замінити старих політиків на нових і встановити для них якісь нові закони з антикорупційними запобіжниками. Насправді, щоб побороти корупцію, треба діяти в іншому напрямі, не протилежному, але, так би мовити, перпендикулярному: треба, щоб політики домовилися про антикорупційні правила гри і тримали своє слово. Проте цього не зробили ні в Італії, ні в Румунії, ні в Україні. Про законність і понятійність

Заведено вважати, що причина корупції — це погане законодавство і нечесні політики. Плюс високий рівень толерантності суспільства до корупційних дій усіх рівнів, починаючи від найнижчого і закінчуючи елітною корупцією. Про це написано тисячі томів наукових і бюрократичних праць, завдяки цьому тратяться сотні мільйонів доларів на антикорупційні організації по всьому світу. А результат найчастіше наближається до нуля. Чому так? Кожна країна знаходить свої неоригінальні відповіді на ці запитання, які вкотре зводяться до поганих законів, поганих політиків і поганого народу, який не бореться з корупцією.

Усе це нагадує історію з правами людини в Радянському Союзі. Свого часу сталінська Конституція 1936 року містила найширші права людей у світі, та це не завадило Сталіну вже за кілька місяців після ухвалення Основного закону СРСР почати кривавий терор 1937 року.

Хоч як парадоксально це звучить, питання корупції мінімально залежить від законодавства. Точніше, законодавство має переважно допоміжний, а не визначальний характер. Наприклад, у В’єтнамі наприкінці 2000-х задумали створити нові антикорупційні органи, щоб посилити боротьбу з корупцією. Запросили японських фахівців, які провели аналіз і пояснили в’єтнамським колегам, що цього робити не варто, бо у їхніх наявних органів більш ніж достатньо компетенції, — просто треба інакше працювати. А Україна, де одночасно працює 12 антикорупційних органів і немає ні найменшого прогресу в боротьбі з корупцією, взагалі може цілому світу продемонструвати приголомшливий приклад, як згубно ставити юридичний аспект боротьби з корупцією на найвищий щабель.

Насправді боротьба з корупцією (не боротьба за владу під гаслами боротьби з корупцією, а саме боротьба з корупцією) починається не із законів. І навіть не з появи яскравого лідера, як це нам нав’язували в антикорупційному міфі про Міхеїла Саакашвілі та прориви Грузії у викоріненні корупції (там подолано лише найнижчий, побутовий рівень корупції, так само поліція перестала брати хабарі тільки на найнижчому, побутовому рівні).

Боротьба з корупцією починається, коли владні еліти досягають консенсусу про правила гри і невідворотність кари для кожного учасника цієї домовленості (звідси знамените правило про «посадити трьох друзів»). В умовах адекватної оплати праці й гарантій безпеки і прокурори, і судді можуть займати чітку антикорупційну позицію. Та все починається не із зарплат, а саме з пакту еліт, або, простіше кажучи, з дотримання свого слова.

Є чотири види антикорупційного стану в будь-якій державі.

1. Країни, у яких беззаперечно домінує закон. Навіть вони свого часу починали з пакту еліт, і найкращий тому приклад — Рузвельт, який оголосив війну монополіям.

2. Країни, у яких домінує закон, але він не працює без певних понятійних домовленостей. Понятійні домовленості тут допомагають тримати певні політичні баланси і дозволяють закривати очі на окремі неочевидні й нескандальні речі (Китай, Угорщина).

3. Країни, у яких домінують домовленості й понятійність, але при цьому зберігається відчутна й сильна оболонка законності. Найкращий приклад такої країни — Російська Федерація.

4. Країни, у яких немає ні понятійності, ні законності. Точніше, це вибіркова і точкова понятійність та законність. На жаль, це Україна.

Перейти з одного стану в інший, хай як це видається фантастичним, доволі легко. Якщо еліти міняють правила гри, ситуація може кардинально помінятися за два виборчі цикли, адже гроші люблять усі: і ліві, і праві, і націоналісти, і комуністи. А при правильній риториці люди готові голосувати і за акторів, і за проституток, і за корупціонерів.

Є ще один аспект боротьби з корупцією — створення антикорупційних інституцій, які дозволяють одночасно змінити всю владну еліту, щоб установити домінування лояльних до тієї чи тієї держави політиків. Це такі собі тихі перевороти, які робляться не шляхом революцій, — їх влаштовують самі владні еліти, загнані в пастки фінансових домовленостей із донорами. Найкращий приклад — Румунія, де за кілька років з верхівки Олімпу знесло понад три тисячі політиків завдяки одній-­єдиній статті Кримінального кодексу — «конфлікт інтересів». Однак і тут ми виходимо не так на юридичний аспект, як на консолідоване самогубство еліт, які не прорахували наслідків однієї лише кримінальної статті. В Україні НАБУ не змогло зробити нічого такого, бо парламент заблокував саме цю статтю Кримінального кодексу. Тобто тут, як бачимо, українські еліти об’єдналися, щоб зберегти статус-кво. Як «Чисті руки» віддали владу Берлусконі

Як перший приклад гучної антикорупційної кампанії розгляньмо операцію «Чисті руки», що проводилася в Італії в 1992–1993 роках. Це справді найгучніша антикорупційна операція в Європі за всю її історію, але й корупція в Італії наймасштабніша в Європі. Не тільки була, а й досі є.

«Чисті руки» — так назвали кампанію журналісти. Це не була заздалегідь спланована операція. Почалася вона 17 лютого 1992 року, коли міланський прокурор Антоніо Ді П’єтро попросив і отримав від слідчого судді ордер на арешт директора муніципального будинку для людей похилого віку. Директора звали Маріо К’єза, його заарештували під час отримання хабаря при розподілі підрядів. Сталося це незадовго до парламентських виборів 5 квітня, а позаяк К’єза був діячем Італійської соціалістичної партії (ІСП), його арешт мав політичний резонанс.

Однопартійці поспішили дистанціюватися від заарештованого, затаврувавши його ганьбою, а багаторічний лідер соціалістів Беттіно Краксі назвав його дрібним шахраєм. Тоді К’єза став свідчити проти своїх колишніх колег. Почалося розслідування стосовно діячів ІСП, яке не встигло вплинути на результати виборів 5 квітня, але потім переросло в широко­масштабну антикорупційну кампанію в усій італійській політичній системі.

Одразу після виборів за звинуваченням у корупції було заарештовано багатьох бізнесменів і політиків із різних партій. Експоненціальному розширенню розслідувань сприяв синдром К’єзи: політичні