Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Протяжливі, зловісні, несамовиті крики. У сутінках цього сумного вечора, коли місто немов перебувало у споглядально-молитовному настрої після недільного дня, а в повітрі і верхів’ях дерев вже відчувалося відмирання літа, вони змушували серця стискатися в похмурому передчутті біди.

— Гей, хлопче! — прислухавшись, гукнув Ковпервуд маленького обідранця, котрий виринув з-за рогу зі стосом газет під пахвою. — Що таке? Чикаго горить?!

Багатозначно переглянувшись з батьком та іншими ділками, він простягнув руку до газети, пробіг очима заголовки і миттєво оцінив розмах біди.

З учорашнього вечора полум’я нестримно вирує в торговельній частині міста. Банки, торгові і громадські будівлі перетворено на попіл. Прямий телеграфний зв’язок перервано сьогодні з третьої години опівдня. Жодної надії на швидке припинення катастрофи.

— Справа, мабуть, серйозна, — спокійно сказав Ков­первуд, звертаючись до своїх супутників; в його очах і в голосі промайнуло щось холодне і владне.

Батькові він трохи пізніше прошепотів:

— Це загрожує панікою, якщо лише банки і біржові контори не діятимуть спільно.

Швидко, чітко і зрозуміло він відтворив картину своєї власної заборгованості. У банку батька закладено на сто тисяч акцій його кінно-залізничних ліній, під них взято шістдесят відсотків, а під сертифікати міської позики, яких у нього було на п’ятдесят тисяч доларів, — сімдесят відсотків. Для проведення біржових операцій з цими цінностями старий Ковпервуд дав йому понад сорок тисяч доларів готівкою. Банкірський дім «Дрексел і Ко» за книгами Френка відкрив йому кредит на суму в сто тисяч доларів; вони, звичайно, зажадають негайного погашення заборгованості, якщо ними не опанує раптовий напад милосердя, що малоймовірно. Компанія «Джей Кук» теж кредитувала його на півтори сотні тисяч. Вони, без сумніву, зажадають оплати. Чотирьом дрібнішим банкам і трьом біржовим конторам він заборгував тисяч по п’ятдесят доларів. Участь міського скарбничого у його справах виражалася в сумі близько п’ятисот тисяч, і якщо це відкриється — скандал неминучий; скарбничий штату теж вклав у його контору двісті тисяч. Далі були ще сотні дрібних рахунків на суми від ста до п’яти і десяти тисяч доларів. Біржова паніка потягне за собою не лише вимоги вкладів і необхідність погасити позики, але і сильно вдарить по курсу цінних паперів. Як йому реалізувати свої цінності? Ось у чому питання. Як примудритися продати їх не набагато нижче курсу, бо інакше це поглине всі його статки, і він неминуче збанкрутує?

Він швидко подумки зважував все, чим загрожувало йому становище, поки прощався з друзями, які розходилися по домівках теж у похмурих роздумах про майбутні труднощі.

— Їдь додому, батьку, а мені потрібно відіслати кілька телеграм (телефон тоді ще не був винайдений). Я скоро повернуся, і ми разом обговоримо ситуацію. Справи кепські! Нікому ані слова, спочатку переговоримо між собою. Необхідно розробити план дій.

Старший Ковпервуд вже пощипував свої бакенбарди з розгубленим і стривоженим виглядом. Він напружено думав про те, що буде з ним, якщо син збанкрутує, адже він по вуха загруз у його оборудках. Обличчя старого від переляку посіріло, бо, йдучи назустріч побажанням сина, він переступив усі межі дозволеного. Якщо Френк не в змозі буде на вимогу банку завтра ж погасити позику в півтори сотні тисяч доларів, вся відповідальність, вся ганьба впаде на батька.

Френк, зі свого боку, напружено обдумував ситуацію, котра ще більше ускладнювалася його зв’язком з міським скарбничим і тим, що самому йому, звісно, не вдасться втримати курс акцій на біржі. Ті, хто міг би його виручити, самі були у скруті. Обставини складалися дуже несприятливо. Компанія «Дрексел» останнім часом роздувала курс залізничних акцій і брала під них великі позики. Компанія «Джей Кук» фінансувала Північну Тихоокеанську залізницю, щосили намагаючись не допускати інших до участі в будівництві цієї грандіозної трансконтинентальної лінії. Зрозуміло, вони тепер самі опинилися в досить діткливому становищі. При першій тривожній звістці вони кинуться продавати найбільш надійні папери (урядові облігації тощо), аби врятувати інші, на яких можна спекулювати. «Ведмеді» відразу почують наживу і візьмуться безсоромно збивати ціни, розпродаючи абсолютно все. Він же не сміє наслідувати їх приклад. Так можна й шию зламати собі, а для нього найголовніше — виграти час. О, якби у нього був час (три дні, тиждень, десять днів!), гроза, без сумніву, оминула б його.

Найбільше він хвилювався через півмільйона доларів, вкладених Стінером в його підприємство. Наближалися осінні вибори. Кандидатуру Стінера, хоча він вже пробув на своїй посаді два терміни, було висунуто втретє. Зловживання, виявлені в міській скарбниці, призвели би до дуже серйозних наслідків. Службовій кар’єрі Стінера прийшов би кінець, сам він, скоріше за все, опинився б на лаві підсудних. А для республіканської партії це означало провал на виборах. Йому, Ковпервуду, теж не вдасться залишитися осторонь, надто глибоко він загруз у всій цій справі. Якщо гроза вибухне, він повинен буде відповідати перед очільниками республіканської партії. При сильному натиску він неминуче збанкрутує, а тоді випливе на світ не лише те, що він намагався накласти руку на кінні залізниці (ці «заповідники», які політичні ділки дбайливо зберігали для себе), але ще й робив це за допомогою незаконних позик з міської скарбниці, через що їм тепер загрожує поразка на виборах. На такі справи вони не дивитимуться крізь пальці. Йому не допоможуть запевнення, що він платив за ці гроші два відсотки річних (у більшість договорів він з обережності включав цей пункт), або ж що він діяв лише як агент Стінера. Люди необізнані ще могли б у це повірити, але досвідчених політиків так просто не обдуриш. Вони і не таке бачили.

Одна лише обставина не давала Ковпервуду остаточно впасти духом: він занадто добре знав, як орудують політичні верховоди його міста. Кожен з них, яке б високе становище він не займав, у ці критичні хвилини відкине свою пиху, бо всі вони — знизу і до самих верхів — отримують для себе зиск з наданих містом пільг. Батлер, Молленгауер і Сімпсон — Ковпервуд це знав — наживалися на підрядах (що були нібито й цілком законними, але розподілялися лише між «своїми») і на величезних сумах, що стягуються містом у вигляді податків — поземельного, податку на воду тощо — і депонуються в тих банках, які рекомендувала ця трійка і деякі інші особи. Вважалося, що банки