Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 26

Ми доїхали до будинку Поліни - маленька хатинка у приватному секторі провінційного міста. Я була там ще рік тому, нам з Поліною більше подобалося зустрічатись у Вінниці. Мені завжди здавалося, що вона дещо соромиться запрошувати мене у гості, бо вони з Андрієм жили значно скромніше, аніж ми з Єгором.

А тепер я стояла перед воротами та не могла повірити власним очам. Подвір’я змінилося майже до невпізнаваності. Рівненька плиточка, газон, симпатична альтанка, де можна влаштовувати посиденьки з друзями, а під розлогою грушею красувалась дитяча гойдалка. Сам будинок теж зазнав карколомних змін – нові вікна і дах, до однієї стіни приріс щойно збудований гараж, а біля порогу красувалися вазони з хризантемами... Холостяцький барліг, в який так не хотіла переїжджати Поля, перетворився на маленьку затишну оазу.

Як таке можливо? Ми ж усі думали, що Поля з Андрієм розійдуться, як в морі кораблі. Наші батьки навіть приготували кімнату для неї з дитиною! Ніхто не давав шансу шлюбу «по зальоту», ще й з вантажником з Нової пошти. Інша річ – наш з Єгором союз. Обоє успішні, цілеспрямовані, з квартирою, машиною, хорошою роботою...

А що тепер? Поля має все, про що мріє середньостатистична жінка. А ж – вагітна, без грошей, з боргами, з сумнівами щодо свого чоловіка. Якийсь злий жарт долі, їй богу.

- Платити будемо? – нагадав про себе водій.

- Так... перепрошую.

Я набрала номер сестри та сповістила про свій приїзд. Поліна, звісно, була трохи шокована, дізнавшись, що я вирішила влаштувати незапланований візит, але знайшла в собі сили вдати, наче рада цьому. Велика дяка їй за це.

Вийшла з будинку прямо у пухнастих кімнатних капцях. Обійняла мене, просунула таксисту пару банкнот.

- Дякую, що доставили це непорозуміння, - посміхнулась до нього.

Ми мовчки пройшли у дім. Всередині було досить затишно. Не гірше, ніж у моїй квартирі. А то й краще... Хіба що розкидані то тут, то там дитячі іграшки порушували ідеальний порядок. Та й то, з ними оселя здавалась якоюсь... живою, чи що.

- Уля спить, Андрій на роботі, - повідомила Поля. – Тому це ідеальний момент, аби розповісти, яка муха тебе вкусила.

Замість слів, я поклала перед нею тест.

- О...

- Угу.

- Ну вітаю! – сестра знову згребла мене в обійми. – Чого ти така похмура? У наших дітей буде маленька різниця у віці, стануть друзями, - потім замислилась. Посмішка сповзла з її вуст. - Або ж заклятими ворогами, як ми в дитинстві. Пам’ятаєш?

- Пам’ятаю, як ти вирвала мені пасмо волосся... – сумно кивнула я.

- А ти вибила мені зуба через те, що я вкрала твої цукерки.

- То була Корівка! – відповіла я, наче це був настільки міцний аргумент, що здатен розбити будь-яке обвинувачення. – Знаєш же, як я люблю Корівку... А ти її безсовісно зжерла...

Поліна увімкнула чайник та підійшла до шафки біля холодильника.

- Тоді я маю дещо для тебе, - дістала звідти вазочку з цукерками. – Тримай.

- Це Корівка!

- Угу. Дупою відчувала, що ти заглянеш, - поставила переді мною чашку та кинула туди пакетик з заваркою. - Їж, і розповідай.

Шалена доза цукру розв’язала мені язик так, що я виплеснула на сестру всі свої переживання. Плакала, говорила. Їла. Знову говорила. І знову плакала.

- Але я все одно народжу цю дитину. Навіть без Єгора! Якщо він не захоче, то нехай збирає манатки та повертається до своєї мами, - підсумувала розповідь. – Сама впораюсь. Якось...

Поліна підперла щоку рукою. Подивилась на мене та похитала головою.

- Ну ти й дурко...

- Чому? Ти мене не слухала?

- Слухала! Але ти навіть не дала шансу Єгорові. Сама все вирішила, втекла, рознилася... Та, може, він буде щасливий від того, що стане татом.

- Ти таки не слухала, - зітхнула я. Хотіла закинути до рота це одну цукерку, але відчула, що мене знову починає нудити. І на цей раз вже точно не через вагітність – просто жерти менше треба. – Він прямим текстом сказав, що не готовий.

- Нічого. Думаєш, Андрій був готовий? Чи я? – розсміялась. - Ми взагалі ненавиділи одне одного. Я звинувачувала його в необережності, а він клявся, що краще повіситься, ніж матиме дитину від такої ненормальної.

- Ідеальний початок сімейного життя.

- Отож бо й воно. Ніколи не знаєш, що буде далі... Все у ваших руках. Якби ми здалися, то не стали б щасливими. Зараз я життя не уявляю без своєї сім’ї. Я кохаю Андрія, щодня дякую долі за Улясю. Так, нехай спочатку все складалося не за канонами романтичних фільмів. І що? Головне результат.

- Може й так... Мабуть, Єгор образиться.

- Звісно, він вже образився, - якось занадто впевнено сказала Поліна. – Ти чому скидаєш його дзвінки. Він вже було подумав, що тебе викрали!

- А ти звідки знаєш?

- Я його попередила... – показала СМС, відправлене годину тому. - Не психуй! Про вагітність не казала. Завтра він приїде по тебе, і ви нормально поговорите.

Мені захотілося прибити Полину. Знайшла, кому довіритися! Зрадниця нещасна. Її врятувало тільки те, що прокинулася мала. На пару хвилин вона зникла в іншій кімнаті, а коли повернулась до мене, то тримала на руках маленьке щастя з пухкими щічками. Я потягнулась до племінниці, забувши про свою образу.

- А раптом з мене таки не вийде хорошої мами... – промовила, притискаючи до себе Уляну.

- Вийде. В материнстві найважче усвідомити, що дитина не просила, аби її народжували. Якщо ти не забуватимеш про це, то в тебе усе вийде.

Я не зрозуміла, що вона мала на увазі, але з серйозним виразом обличчя кивнула. Напевно, то було щось дуже мудре.

Ніч пройшла у роздумах. Я лежала на дивані, та спостерігала за зірочками на стелі, які відкидав світильник біля колиски Уляни. Кілька разів мала прокидалася та волала так, наче її вбивають. Поліна будила Андрія, і той, узявши доньку на руки, ходив колами по дому, поки вона знову не засне.

- Вибач, - прошепотів, намотуючи солідний кілометраж повз мене. – Останнім часом вона дуже погано спить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍