Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

На якусь мить ван дер Берґ із жалем подумав про гору Зевс — скільки ще всього можна було там зробити. Але оті всі сейсмічні збурення, що постійно стають тільки дужчими, в міру того як Іо підходить дедалі ближче до Європи, щоб стати на одній лінії між нею та Люцифером, унеможливлювали цей задум повністю. Було б непогано, подумав Рольф, дізнатися, чи й досі працюють під горою встановлені ним прилади, та перевірити їх при нагоді ще раз, щойно вони з Крісом розберуться з цією нагальнішою проблемою.

— Я полечу вздовж берега до екватора — найкращого місця, де зможе сісти шатл… Радарна карта показує якісь гладенькі ділянки просто вглибині суходолу, близько шістдесятого градуса західної довготи.

— Знаю. Плато Масада. (А подумки ван дер Берґ додав, що там, можливо, з’явиться шанс провести ще деякі дослідження. Ніколи не пропускайте несподіваної можливості…)

— Отже, плато… До побачення, Венеціє. До побачення, дідусю…

Коли приглушений рев гальмівних двигунів шатла затих, Кріс Флойд востаннє встановив на системі запуску запобіжні фіксатори, розстебнув пас безпеки та потягнувся руками й ногами, скільки дозволяли тісні «номери» «Білла Ц.».

— Не такий уже й поганий вигляд із вікна… як для Європи, — весело сказав він. — Що ж, у нас є чотири дні, щоб з’ясувати, чи дійсно такі вже й погані пайки з незайманих запасів на шатлах, як про них кажуть. Отже… хто з нас перший почне виливати душу?

Розділ 52. На дивані в психотерапевта

«Шкода, що я не дуже розбираюсь у психології, — подумав ван дер Берґ, — бо тоді я зміг би дослідити параметри тієї його галюцинації. Але зараз він здається цілком здоровим, поки не починає розповідати про дідуся».

Хоча при одній шостій від земної сили тяжіння майже будь-яке сидіння здаватиметься зручним, Флойд відхилив спинку свого повністю, до горизонтального положення, та ліг, заклавши руки під потилицю. І ван дер Берґ раптом пригадав, що це була класична поза пацієнта під час візиту до психотерапевта, ще починаючи від часів старого, але й досі не зовсім дискредитованого, фройдівського психоаналізу.

Він був радий надати право виговоритися першим комусь іншому: частково з цікавості, але переважно тому, що сподівався: що швидше Флойд дістане цю несусвітню дурню зі свого організму, то швидше вилікується або принаймні стане сумирним. Але Рольф не почувався надто оптимістично: напевно, щоб викликати таку потужну ілюзію, у Кріса мала бути передусім якась серйозна, дуже глибока проблема.

Рольфа сильно збентежило, коли з’ясувалося, що Флойд повністю з ним згоден і навіть уже визначив сам собі діагноз.

— Мій психорейтинг «А-один-плюс», — сказав він. — Це означає, що мені навіть дозволено переглядати мої власні файли[67], а це можуть робити лише десять відсотків від загалу. Тож я такий здивований, як і ти, але я бачив дідуся, і він говорив зі мною. Я ніколи не вірив у привидів — а хто ж вірить? — та це має означати, що дідусь мертвий. А я так хотів з ним зблизитись. З нетерпінням чекав нашої зустрічі… Ну, тепер принаймні матиму, що згадати…

І в цю мить ван дер Берґ запитав:

— А що ж саме він сказав?

Кріс усміхнувся через силу й відповів:

— Моя пам’ять ніколи не була абсолютною, і мене самого все тоді так збентежило, що навряд чи я зможу передати слово в слово те, що дідусь мені сказав.

Він зробив паузу, і його обличчя стало зосередженим.

— Як дивно; зараз, коли я намагаюсь усе пригадати, мені здається, що ми взагалі розмовляли без слів.

Іще гірше, подумав ван дер Берґ; телепатія, та ще й укупі з життям після смерті. Але вголос він лише сказав:

— Ну, то виклади мені хоча б загальну суть вашої… е-е… розмови. Пригадую, я не чув тоді взагалі, щоб ти щось промовляв.

— Добре. Він сказав щось на кшталт: «Я хотів побачити тебе ще раз, і я дуже щасливий. Я впевнений, що все буде добре, і “Юніверс” скоро підбере вас».

Типове банальне повідомлення привида, подумав ван дер Берґ. Вони ніколи не розповідають про щось корисне або незвичайне — просто віддзеркалюють сподівання та побоювання слухача. Відлуння нульової інформації з підсвідомості.

— Продовжуй.

— Потім я запитав його, де всі, чому це місце покинуте. Він засміявся і дав мені відповідь, якої я й досі не розумію. Щось на кшталт: «Я знаю, ви не мали жодного наміру заподіяти шкоду… Коли ми побачили, як ви наближаєтеся, то ледве встигли подати сигнал тривоги. Усі…», — і тут він використав слово, яке я не зміг би вимовити, навіть якби запам’ятав його, — «…заховались під воду… Вони вміють рухатися досить швидко, коли треба! Вони не вийдуть, поки ви не підете геть, а вітер здує всю отруту». Що він хотів цим сказати? Викид нашого шатла — приємна, чиста пара… і така ж більша частина їхньої атмосфери…

Ну, подумав ван дер Берґ, я впевнений, що галюцинації — як і сни — не обов’язково повинні мати логічне пояснення. Можливо, поняття «отрута» символізує якийсь глибоко вкорінений страх, якому Кріс, попри свій чудовий психорейтинг, не в змозі сміливо подивитись у вічі. Хоч би там як, я сумніваюся, що це стосується якось мене. Отрута, аякже ж! Паливна речовина «Білла Ц.» — це чиста дистильована вода, яка доставляється на орбіту з Ганімеда.

Але зачекайте хвилинку. Яка температура самого викиду? Хіба я не читав десь, що?..

— Крісе, — обережно озвався ван дер Берґ, — після того, як вода пройде через реактор, чи вся вона виходить як пара?

— А що ще може там бути? А-а, якщо температура в реакторі надто висока, то десять-п’ятнадцять відсотків води розщеплюється на водень та кисень.

Кисень! Ван дер Берґ відчув раптовий мороз, хоча в шатлі була комфортна кімнатна температура. Украй малоймовірно, що Флойд і сам зрозумів, що він тільки-но сказав; подібні знання були за межами його звичайної сфери знань.

— А чи відомо тобі, Крісе, що для примітивних організмів на Землі та, звісно ж, для істот, які живуть в атмосфері, схожій на європіанську, кисень — це смертельна отрута?

— Та ти жартуєш.

— Аж ніяк: він отруйний навіть і для нас — під високим тиском.

— Я чув щось таке. Нам розповідали про це на курсах із дайвінгу.

— Твій… дідусь… сказав правильно. Це те саме, якби ми оббризкали те місто «гірчичним» газом. Хоча це не так уже й смертельно — кисень розсіюється дуже швидко.

— Отже, тепер ти мені віриш.

— А я ніколи й не казав,