Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Наше головне завдання — вибратися з кратера і знайти срібло. Пропоную лишити бомбу тут. Тем­пература не така висока, щоб вона вибухнула, а якщо бомба і вибухне, вулкан вбере її силу. Якщо ми хоче­мо знайти інших магічних істот, то краще робити це за межами кратера. В мене від сірки голова болить.

Чекати на згоду він не став. Повернувся і поліз угору. Інші, повагавшись мить, пішли слідом, важко ступаючи по кірці з попелу. Це нагадало Артемісу, як колись вони з батьком збиралися на піщану дюну. Але зараз падіння буде менш приємним.

Шлях був важким. Під попелом ховалися ямки і шпарини, з яких виходило тепле повітря. Навколо цих вентиляційних отворів росли купки барвистих грибів, які світилися в тіні скель, немов примхливі ліхтарики.

Вони йшли мовчки. Номер Один бурмотів якісь слова, але інші зрозуміли, що це допомагає йому не впасти духом.

Час від часу хлопець піднімав голову. Небо було багряним, як на сході сонця, і нагадувало озеро крові.

«Оптимістична метафора, — подумав Артеміс. — Мабуть, це щось про мене говорить, якщо єдине, з чим я можу порівняти це небо, — це озеро крові».

Статура Номера Один найбільше підходила до видирання крутими схилами. Центр тяжіння у нього розташовувався низько, а в разі потреби можна було обіпертися на хвіст. Широкі ступні міцно тримали його на поверхні, а міцна луска, що вкривала тіло, при падінні захищала від іскор і синців.

А от Кван страждав. Старий цілитель останні де­сять тисяч років провів у вигляді статуї, тож його кістки ще не звикли рухатися. Магія трохи згладжу­вала процес, але навіть вона не могла вберегти від болю. Обличчя його зморщувалося щоразу, коли нога ступала на кірку з попелу.

Нарешті група дісталася верхівки. Якщо час і спли­вав, то скільки його минуло, сказати не можна було. Небо досі було того ж самого червоного відтінку, а всі годинники фактично зупинилися.

Останні кроки Холлі пробігла і підняла праву руку, стиснувши пальці в кулак.

— Це означає зупинку, — пояснив Артеміс ін­шим. — Мова військових. Люди користуються таки­ми самими знаками.

Холлі визирнула за край і повернулася до групи.

— Що може означати, коли в гори лізе ціла купа демонів?

Кван посміхнувся.

— Це означає, що наші брати-демони побачили спалах і поспішають нас привітати.

— А якщо всі вони озброєні арбалетами?

— Гм-м... — замислився Кван. — Це вже серйоз­ніше.

— Наскільки погано? — поцікавився Артеміс. — Ми мали справу з тролями.

— Схоже, не дуже погано, — дістала пістолета Хол­лі. — Вони не такі великі. Все буде гаразд. Справді.

Артеміс нахмурився. Холлі заспокоювала його лише тоді, коли ситуація була мало не безвихідна.

— Так погано?

Холлі присвиснула і похитала головою.

— Навіть не уявляєш.

ГЛАВА 14: ВАТАЖОК ЗГРАЇ

Острів Гібрас

ДОКИ Артеміса і його друзів крути­ло в тунелі часу, Леон Аббот радився зі старійшинами. Дія відбувалася в Раді, де приймалися всі важливі рішення, або, точніше кажучи, де Аббот приймав усі важливі рішення. Іншим здавалося, що вони беруть активну участь, але Леонові Абботу легко вдавалося змусити їх танцювати під свою дудку.

«Якби вони тільки знали, — думав він, кусаючи щоки зсередини, щоб обличчя не розпливлося у самовпевненій посмішці. — Вони б мене живцем з’їли. Але дізнатися вони не можуть, бо не лишилося жод­ної живої душі, яка б їм розповіла. Дурний Номер Один був останнім, і він зник. Шкода».

На сьогодні у Аббота були великі плани. Велике пе­реселення зграї, світанок нової ери. Ери Леона Аббота.

Він глянув на стіл, за яким сиділи демони, об­смоктуючи кістки кроликів, яких він наловив для наради. Він із презирством ставився до всіх членів Ради. Геть до всіх. Вони були слабкі й дурні, підкоря­лися примітивним інстинктам. Їм потрібен ватажок. Ані суперечок, ані дебатів. Його слово має бути за­коном. Крапка.

Звісно, за звичних обставин інші демони не поді­ляли б його бачення майбутнього. Власне, якби він запропонував зробити те, що задумав, з ним стало­ся би те, що зараз відбувається з кролями. Але зараз були незвичні обставини. Коли справа доходила до переговорів з Радою, він мав певні переваги.

За дальнім кінцем столу Гадлі Шрівелінгтон Бас­сет, новенький у Раді, підвівся і голосно рикнув. Знак, що він хоче говорити. Чесно кажучи, Бассет трохи непокоїв Аббота. Він виявився не таким під­датливим до Абботових чар, і дехто почав до цього молодика прислухатися. Доведеться з ним щось зро­бити.

Бассет знову рикнув, приставивши обидві долоні до рота, щоб рик почули і на чолі столу.

— Я говоритиму, Леоне Аббот. Слухай мене.

Аббот утомлено зітхнув і махнув рукою, щоб де­мон продовжував. Молодику явно подобалися фор­мальності.

— Мене дуже хвилює те, що відбувається, Абботе. Все не так, як має бути.

Присутні схвально забубоніли. Хвилюватися не варто. Дуже скоро вони заспівають іншої пісні.

— Ми маємо людські імена. Ми поклоняємося людській книзі. Мені здається, що це огидно. Ми що, маємо стати людьми?

— Я вже пояснював, Бассете. Мільйон разів. Чи ти такий дурний, що мої слова не доходять до тебе?

Бассет загарчав. Образливі слова. Ватажок Аббот чи ні, але за свої слова йому доведеться відповідати.

— Спробую ще разок, — продовжив Аббот, по­клавши ноги на стіл і цим іще більше образивши Бассета. — Ми вивчаємо людей, щоб краще їх розумі­ти, отже, і легше їх перемогти. Ми читаємо книгу, вчимося стріляти з арбалета, отримуємо їхні імена.

Бассет не злякався.

— Я чув ці слова вже мільйон разів, і щоразу вони здаються мені смішнішими. Чому б нам не називати­ся кролячими іменами, коли ми полюємо на кроли­ків? Ми не живемо в лисячих норах, щоб полювати на лисиць. Ми вивчаємо книгу й арбалет, але ми де­мони, а не люди. Моє прізвище було Грістл. Оце справжнє демонічне ім’я! Не якийсь там дурний Гад­лі Шрівелінгтон Бассет.

Аргумент був слушним і вчасним. Може, за інших обставин Аббот навіть поаплодував би і призна­чив би молодого демона лейтенантом, але з лейте­нантів виростали конкуренти, а цього Абботові аж ніяк не потрібно було.

Аббот підвівся, повільно пройшовся вздовж сто­лу, заглядаючи в очі членів Ради. Спершу їхні погляди були зухвалими, але щойно Аббот почав говорити, вогонь у їхніх очах змінився на тьмяний блиск слухняності.

— Ти маєш рацію, — сказав Аббот, провівши пазу­ром по вигнутому рогу. З-під пазура посипалися іс­кри. — Все, що ти кажеш, абсолютна правда.