Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

просто стукнула лопатка для вугілля.

— Але що ви робите там, у каміні?

— А, я... знаєте, просто... просто дивився. Крихітний... експериментик. Ніколи не знаєш.

— Ніколи не знаєш що?

— Просто ніколи не знаєш, розумієте?

— Інколи таки знаєш, — відповів Ридикуль. — Думаю, тепер я знаю багато того, чого не знав раніше. Дивовижно, про що ми тільки не дізнаємося! Я часто роздумую, про що мені ще доведеться довідатися?

— Ну, ніколи не знаєш.

— Це точно.

Високо над містом Альберт звернувся до Смерті, який, схоже, намагався уникнути його погляду.

— Це були речі не з вашого мішка! Там точно немає сигар, персиків у бренді й страв із модними закордонними назвами!

— Я ВСЕ ДІСТАВ ЗІ СВОГО МІШКА.

Альберт підозріло зиркнув на нього.

— Але спершу ви поклали це все в мішок, га?

— НІ.

— Точно поклали, — наполягав Альберт.

— НІ.

— Поклали все це в мішок.

— НІ.

— Узяли їх десь і поклали в мішок.

— НІ.

— Самі поклали їх туди!

— НІ.

— Поклали!

— АГА.

— Я знав, що ви це зробили. Де ви їх узяли?

— ПРОСТО ЗНАЙШОВ. ВАЛЯЛИСЯ СОБІ БЕЗ ДІЛА.

— З мого досвіду знаю, що цілі засмажені свині просто так на дорозі на валяються.

— ВОНИ Б І ТАК НІКОМУ НЕ ЗНАДОБИЛИСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

— Кілька труб тому ми пролітали над величезним розкішним рестораном...

— ДІЙСНО? НЕ ПРИГАДУЮ.

— І мені здалося, — якщо дозволите висловити таку підозру, — що ви затрималися там довше, ніж зазвичай?

— ДУМАЄШ?

— І як саме воно просто, відкрити лапки, валялося, закрити лапки?

— ПРОСТО... ВАЛЯЛОСЯ. ЗНАЄШ, ЛЕЖАЛО.

— На кухні?

— У ТОМУ МІСЦІ ТОЧНО БУЛО ЩОСЬ КУЛІНАРНЕ, НАСКІЛЬКИ Я ПАМ’ЯТАЮ.

Альберт підняв тремтячий палець.

— Ви поцупили чиюсь вепронічну вечерю, пане!

— Її У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ З’ЇЛИ БИ, — відповів Смерть, виправдовуючись. — ДО ТОГО Ж ТИ СКАЗАВ, ЩО Я МОЛОДЕЦЬ, ОСКІЛЬКИ ВКАЗАВ ТОМУ КОРОЛЮ НА ДВЕРІ.

— Так, але то була трохи інша ситуація, — сказав Альберт уже тихіше. — Але, розумієте, Батько Вепр не для того спускається димоходом, щоб поцупити чиюсь вечерю!

— ЖЕБРАКИ БУДУТЬ ЩАСЛИВІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ну, добре, але...

— ЦЕ НЕ КРАДІЖКА. ЦЕ ПРОСТО... ПЕРЕРОЗПОДІЛ. МАЛЕНЬКА ДОБРА СПРАВА У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ.

— Аж ніяк!

— ТОДІ ЦЕ БУДЕ МАЛЕНЬКИМ ЛИХИМ ВЧИНКОМ У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ. І АБСОЛЮТНО НЕПОМІТНИМ.

— Ви хоч трохи подумали про ту сім’ю, чию вечерю поцупили?

— ЗВІСНО, Я ЗАБЕЗПЕЧИВ ЇМ ЗАМІНУ. Я Ж НЕ ПОВНІСТЮ БЕЗСЕРДЕЧНИЙ. У МЕТАФОРИЧНОМУ СЕНСІ. А ТЕПЕР — ВПЕРЕД І ВГОРУ.

— Ми спускаємося, пане.

— ТОДІ ПОВНИЙ ВПЕРЕД І ВНИЗ.

З’явилися якісь... вихори. Хропунець легко поскакав крізь них, хоча здавалося, що він узагалі не рухався. Неначе висів у повітрі.

— Ой леле, — сказав О Боже слабким голосом.

— Що таке? — запитала Сюзен.

— Спробуй заплющити очі...

Сюзен заплющила очі, тоді підняла руку й торкнулася обличчя.

— Я досі їх бачу...

— А я вже гадав, що проблема в мені. Зазвичай так і є.

Вихори зникли.

Внизу розпростерлися зелені поля.

Саме це було дивним. Вони були занадто зеленими. Сюзен уже кілька разів пролітала над сільською місцевістю, навіть над болотами та джунглями, але ніколи не бачила настільки насиченого зеленого кольору. Якби зелений став найголовнішим кольором, то мав би саме такий вигляд. А ця звивиста штука...

— Це ж не може бути річка! — скрикнула вона.

— А що ж тоді?

— Вона синя!

О Боже ризикнув і зиркнув униз.

— Вода синя, — підтвердив він.

— Нісенітниця!

— Трава завжди зелена, а вода синя... Це я не забув. Це ті речі, які я знаю напевне.

— Ну, у певному сенсі... — Сюзен задумалася. Усім було відомо, що трава — зелена, а вода — синя. Частенько це було далеко не так, але всі вірили в це так само, як і в те, що небо — теж синє.

Подумавши про це, вона припустилася помилки — поглянула догори.

Там було небо. Воно дійсно було синього кольору. А внизу була земля. До речі, справді зелена.

А між ними не було нічого. Ні білого простору. Ні чорної ночі. Просто... нічого, по краю світу. Ну, мозок повідомляв, що небо й земля повинні зустрітися на горизонті, але там була лише порожнеча, яка притягувала око, як розхитаний зуб притягує язик.

А ще там було сонце.

Зависло під небом і плавало над землею.

І воно було жовтим.

Жовтим, як жовтець.

Хропунець приземлився на траві біля річки. А точніше — на зелені. На дотик вона більше нагадувала губку або мох. Він принюхався.

Сюзен зісковзнула з коня, намагаючись не дивитися вгору. Тому звернула погляд на ясно-синю воду.

У ній плавали помаранчеві рибки. Вони мали неправильний вигляд, наче їх створила людина, яка вірить, що риба складається з двох вигнутих ліній, крапки та трикутного хвоста. Вони нагадали їй риб-скелетиків у незворушному ставку Смерті. Риб, які... відповідали їхньому оточенню. І вона бачила їх, попри те, що вода являла собою моноліт кольору, що насправді не мав бути прозорим.

Вона стала навколішки й занурила руку у воду. На дотик — наче звичайна вода, але крізь її пальці текла рідка блакить.

Аж тут Сюзен осягнула, де опинилася. Останній пазл став на своє місце, і всередині неї забуяло знання. Вона знала, яким буде будинок, яким чином у ньому розташовані вікна і як дим виходитиме з труби.

На деревах майже напевне ростимуть яблука. І вони будуть червоними, оскільки всім було відомо, що яблука червоні. А сонце — жовте. А небо — синє. Трава — зелена.

Але існував інший світ, який називали „реальним світом“ ті, хто в нього вірив, в якому небо могло бути будь-яким: від білого до присмерково-червоного чи грозового жовтого. І дерева — то могли бути просто голі гілки — криві патики на фоні неба чи багряні „вогнища“ крон перед заморозками. Сонце могло бути білим, жовтим або помаранчевим. Вода — коричневою, сірою і зеленою...

Ці кольори були весняними, а весна — явно не звичайною весною з „реального світу“. Ці кольори створила весна очей.

— Це дитячий малюнок, — сказала вона.

О Боже осів на зелень.

— Щоразу, коли я дивлюся на ту порожнечу, у мене течуть сльози, — пробурмотів він. — Почуваюся