Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

(мабуть, окрім секретаря парткому) не знав і в Спілці. Як же бідкався Близнець, як побивався долею Смоленчука, казав, що й місця мені немає на землі…

Дивом є, чому не обірвало поширення праці на самому початку КДБ. Перший передрук її зробила Михайлина Коцюбинська, і один з тих примірників віз за кордон Мушинка. На кордоні КДБ вчинив трус, знайшов «Інтернаціоналізм чи русифікація». Легко було їм поїхати до Дзюби і забрати решту примірників та оригінал. І Михайлину Коцюбинську прилякати (всі друкарські машинки були на обліку по шрифту). Нічого тоді не зробили, і «Інтернаціоналізм чи русифікація» поширювалися по руках ще три роки. І виявляли цією працею всіх неблагонадійних.

Останньою спробою публікації Івана Дзюби до арешту була його стаття в «Дніпрі» про творчість Анатолія Дімарова.

А було так: на якійсь нараді редакторів, яку вів Павло Федченко, завідувач відділу культури ЦК КПУ, він сказав, що ворожа пропаганда зводить наклеп, буцімто критик Іван Дзюба сидить у тюрмі (а того тоді ще не було), оббріхує радянську демократію, я ж підвівся й подав думку, що їй, ворожій пропаганді, можна закрити рота, опублікувавши якусь статтю Дзюби, у нас у редакції є така стаття, яка надається до друку. «А це думка», – мовив Федченко, а після наради підкликав мене й сказав, щоб ми готували статтю, але принесли її йому. Я й сьогодні не годен нічого пояснити, у тій статті справді не було нічого гострого, навпаки, було кілька сторінок про позитиви радянського способу життя (Дзюба наполовину підкоротив їх, сказав, що решту вмістить у наступній статті). Я поніс статтю до ЦК, її там читали, зокрема і П. Федченко, віддали мені з незначними зауваженнями, Дзюба виправив усе, на що вони вказували, ми набрали статтю і я знову поніс її в ЦК, вони прочитали ще раз і віддали мені вже без зауважень. Але коли тираж був оддрукований, цензор до виходу в світ журнал не підписав. Я кинувся по інстанціях, зі мною не хотіли розмовляти. Я подався до Павла Максимовича Федченка, але й він мене не прийняв. А час ішов, а сімдесят тисяч примірників журналу лежали в друкарні, яка разом із Союздруком нараховувала нам штрафи. І врешті надійшов категоричний наказ від наших хазяїнів, секретаріату ЦК ЛКСМУ, вирізати з журналу статтю. У друкарні нам дали ножі-скіски, схожі на шевські, редакція стала за столи: один розгортає журнал (стаття наприкінці), другий підсовує свинцеву пластинку, третій ріже, четвертий забиває штампиком прізвище Дзюби в змісті. За два тижні упоралися. А по якомусь часі в ЦК КПУ знову нарада редакторів, і П. Федченко на ній повідомляє про нові «проіскі» як закордонних, так і власних ворогів, ось журнал «Дніпро» хотів протягнути ворожу, антирадянську статтю Івана Дзюби й тільки завдяки пильності працівників ЦК Компартії України цю акцію вдалося зупинити. По нараді я підійшов до Федченка. «Як вам не соромно, ви ж читали статтю…» Він кумачово почервонів і, уникаючи мого погляду, промурмотівши «Ви ж не зробили того, що від вас вимагали», кинувся тікати. Нещодавно мені зустрілася публікація, в якій Федченко подає себе трохи не дисидентом. Прикро. Так, порівнюючи з іншими завідувачами того відділу, тим же Кондуфором, цинічним і наскрізь брехливим, Павло Максимович був і м’якший, і толерантніший, поблажливіший, людяніший. Але й він виконував ті приписи, які спускалися зверху, «пильнував», інакше й бути не могло.

По тій статті обривається за тюремними дверима тодішній видимий шлях Івана Дзюби. До нас долітав лише глухий гомін – через Тамару Главак, тодішнього секретаря ЦК ЛКМСУ по ідеології. На вузьких редакторських нарадах вона кидала інвективи на адресу Дзюби, таким чином демонструючи нам, редакторам, свою обізнаність з процесом слідства над Дзюбою та свою приналежність до високих компетентних осіб, від яких отримувала інформацію. Так тривало з пів року. Далі ці репліки почали набирати зм’якшувальної форми. По тому припинилися зовсім. Відтак – його вихід на волю і його каяття, в якому він один-єдиний визнає, що вони вели антирадянську діяльність (Світличний та інші – що вони боролися проти викривлення ленінської лінії). На жаль, Іван Михайлович так і не розповів до ладу в «Спразі», як же стався з ним отой злам, що до нього привело А також, як стався перелом раніший, як він з російського патріота враз став українським націоналістом. (Він заперечує, що був ним, хоч таким його мали всі.) Ще раніше, коли Дзюба був на волі, сталася мені була ще одна прикрість, пов’язана з його прізвищем. Іду я в Спілку, в партком платити партійні внески, двері парткому напівпричинені й з-за них долітає голос «залізної леді» Галини Федорівни Яремчук (Кучер) – техсекретарки парткому й трохи більше: «І ще одна бомба на наші голови. Анатолій Дімаров збирав гроші по письменниках ніби на лікування Дзюби, а насправді на самвидав. Оце буде тепер… Не одмиємося. Поплатиться дехто». А. Дімаров справді провадив тоді «широку діяльність», я не брав на роботі, хоч скільки мені підсовували, «крамольної літератури», а брав у нього; й Джіласа, й Солженіцина… Я задки, задки – од дверей, і – зі Спілки. Прямісінько до О. Коломійця. Отаке й таке, розказую йому, готуйся до грози, і ти давав, і я давав, і не раз. Побідкалися, розійшлися, принишкли. Але не було ні грози, ні грому, ані жодного слова про те в Спілці. «Як бачилися в горосі – й досі».

Ce обійшлося. А потім мене закликали до відділу культури ЦК КПУ (П. Федченка) й сказали, аби я підписав «антидзюбівського» листа. Такі листи – колективні й індивідуальні – почали появлятися в пресі. Мені сказали, що двоє з «нашої» групи – Олександр Підсуха та Віталій Коротич – уже підписали. Дивна якась група, подумав я. З Підсухою колись працював, але особливої дружби не водив, з Коротичем і поготів. Я почав відмагатися. Боронився, скільки міг. Так, я не відкинув гидкої пропозиції з обуренням, я вигадував усілякі причини («Дзюба – наш колишній автор, це буде не етично», «Я дуже мало знаю Дзюбу особисто, майже не спілкувався з ним»), і, врешті, під зливою умовлянь та окриків скулився й твердив одні й ті самі слова: «Не можу. Не буду». Мене відпустили «подумати». Того ж дня на вулиці Карла Маркса я наздогнав (а може, наздогнав мене він, вже не пам’ятаю) Віталія Коротича. І сказав, звідки йду і для чого був покликаний. Коротич відказав, що і його мандрівка така сама, й що він також відмовився підписати статтю. Коротич бравував, кепкував. За день я поїхав до Підсухи, й довідався від нього, що його викликали