Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

за потрібне. Буде тільки так, а не інакше, я достатньо зрозуміло висловився?

Боньє застиг на місці, пильно придивився до Ернста, а потім розплився у показовій посмішці й солодким голосом заспівав:

– То це ви, шановний пане Гарраху? Вибачте, не впізнав одразу. Втім, ми ж досі не бачилися, отож я просто не мав такої нагоди… такої честі… А сьогоднішній день у мене дуже-дуже невдалий! Отож ще раз перепрошую…

– Усе так, я Ернст Філіп Гаррах. І я цілковито згоден, що для вас цей день справді є вкрай невдалим… А тепер будьте люб’язні розповісти, що у вас сталося з цією молодою особою, яка щойно полишила мою галерею, вмиваючись сльозами. Тільки майте на увазі, від вашої розповіді залежить, залишитесь ви тут і надалі чи зникнете з моїх очей.

– Але ж ви не можете ось так взяти і звільнити мене!..

– Можу! Я все можу, містере Боньє. І вважайте, що перше попередження від мене, як власника галереї, ви вже маєте.

– Але ж це несправедливо!..

– Містере Боньє, будь ласка, припиніть верещати. Краще відповідайте на мої запитання. Бо я все ще чекаю. Ну, то що скажете?..

– Мені обіцяли, що я стану господарем, – Боньє надув пухкі губи.

– Друге попередження. То що ж ви розповісте про ту юну особу?..

Зрозумівши, що з Гаррахом краще не жартувати, товстун почав викладати свою версію подій:

– Я отримав листа від сеньйорити Ізабелли Марії, племінниці маркіза Боргетто. Вона просила зарезервувати для неї галерею, для проведення двотижневого вернісажу робіт юних художників-постмодерністів. Поштою надіслав їй угоду. Вона все підписала, виставлений рахунок оплатила. Ми кілька разів розмовляли телефоном, і я запросив її прийти. І ось ця аферистка Ізабелла з’явилася. І я з ганьбою вигнав її геть!..

Така відповідь спантеличила й розлютила Ернста, проте могутнім зусиллям волі стримуючи емоції, він запитав якомога спокійніше:

– Ви відмовили їй в оренді галереї вже після того, як вона заплатила?..

– Так! – кивнув Боньє.

– Але ж це неприпустимо! – обурився Гаррах. – До того ж хіба вона не є племінницею маркіза Боргетто?! Ви ж самі щойно про це сказали!..

– На жаль, вона справді племінниця маркіза.

– Тоді вам доведеться вибачитись і запросити сеньйориту Ізабеллу Марію скористатися послугами нашої галереї, як це й обумовлено підписаною вами ж угодою. А також надати їй якісь бонуси, щоб заохотити до подальшої плідної співпраці, – підібгав губи Ернст.

– Я не вибачатимусь перед нею! Ніколи й нізащо! – вереснув Боньє.

– Чому це раптом?! – здивувався Гаррах.

– Та тому, що вона є азіаткою!

Почувши таке, Ернст вмить почервонів і весь затрусився від гніву. Ледь опанувавши себе і все ще стискаючи кулаки, прошипів крізь зуби:

– Вас звільнено, Альфонсе Боньє! Так – звільнено!.. Збирайте речі і йдіть попід три чорти… щоб і духу вашого тут не було!

Далі Ернст поплентався до внутрішніх дверей, на яких красувався лаконічний напис «офіс», там повільно опустився на стілець, обіперся ліктями на безневинно-чистий дубовий стіл і схопився за голову. Мабуть, уперше в житті він не знав, як вчинити…

Що ж до колишнього управителя галереї, то його реакція виглядала дещо навіть комічно. Певний час постоявши нерухомо, він раптом підстрибнув на місці й кинувся коридором кудись у надра приміщення, на бігу вигукуючи:

– Я звільнений!.. Звільнений!.. Звільнений!..

За деякий час у двері ледве чутно постукали.

– Заходьте, – промимрив господар галереї.

До кабінету навшпиньках зайшла невисока, просто одягнена жіночка і тут же відрекомендувалася:

– Я – Кармен-Сесілія Серрано, помічниця управителя галереї… Тобто, наскільки я зрозуміла – вже колишнього управителя. Готова допомагати вам, містере Гарраху, чим можу. Хоча якщо ви й мене хочете звільнити…

У неї ледь помітно затрусилися губки.

– Усе залежить від вашої поведінки, – стомлено мовив Ернст.

Почувши це, жіночка коротко зітхнула і вже спокійним тоном спитала:

– Отож якими будуть ваші вказівки?..

– Терміново дізнайтеся все, що тільки можливо про нашу клієнтку, з якою містер Боньє повівся так нерозважливо.

– Уже дізналася. Вона і справді є племінницею маркіза Боргетто. Її бабуся була рідною сестрою Пуї[61] – останнього імператора держави Цин. Як представницю маньчжурської династії Айсіньгьоро, її видали заміж за Філіпа Боргетто. Батьки Ізабелли Марії загинули, тоді сирітку взявся опікати маркіз Боргетто. Дівчина дуже скромна, освічена, добре вихована. Спеціально для племінниці дядечко створив благодійний фонд, який здійснює допомогу молодим обдаруванням у царині образотворчого мистецтва.

Уважно вислухавши все це, Ернст тихо мовив:

– Перепросіть, будь ласка… – але, покрутивши розчепіреними пальцями у повітрі, трохи подумав, потім продовжив: – А втім, ні… Давайте зробимо інакше. Вибачуся я сам. Особисто. Що ж до вас, Кармен… Попрошу від завтра взяти управління галереєю у свої руки.

Цей прецедент докорінно змінив долю Ернста Філіпа Гарраха. Попри те, що його особисті вибачення формально були прийняті, в глибині душі Ізабелла трималася відсторонено ще достатньо тривалий час. Її прихильності Щасливчик Ернст домагався майже два роки, а коли нарешті таки домігся – їхні стосунки несподівано отримали подальший розвиток. Коли ж Ізабелла погодилася на шлюб, вони побралися й переїхали жити до Відня.

Ернст був старший за дружину на два десятки років, але, закохавшись, як зелений юнак, виконував усі її капризи і забаганки. Минуло сім років, але його почуття не слабшало. Як і раніше, заради коханої чоловік був готовий хоч зірку з неба дістати!..

Одне засмучувало подружжя Гаррахів – відсутність дітей. Ернст з головою поринув у бізнес, хапаючись навіть за відверто авантюрні проекти і незмінно перемагаючи за найнесприятливіших обставин. Що ж до Ізабелли, то вона займалася благодійністю, а також продовжувала допомагати молодим творчим натурам відшукати своє місце під сонцем.

І ось нарешті в грудні 1987 року Ізабелла відчула, що вагітна. Безмірно щасливий Ернст з неї буквально порошинки здував, однак характер майбутньої матусі почав змінюватся зовсім не на краще: вона ставала дедалі більш вередливою, владною й нетерпимою до найменших відмов.

І треба ж такому статися, щоб саме в цей час Ернст вклав кошти в будівництво на Тенеріфе житлового комплексу для VIP-клієнтів!.. Проект був замислений ще у 1980 році, за наступний чотирирічний період було зведено 37 комфортабельних бунгало і 10 будиночків для персоналу. Починаючи з травня 1984 року елітний комплекс почав давати непоганий дохід…

Але влітку 1987 року помер діловий партнер Гарраха, тоді він вирішив, що не варто продовжувати співпрацю з його спадкоємцем. Лише згодом з’ясувалося, наскільки вірним було це рішення, а все через те, що отой спадкоємець був нечистий на руку…

В червні 1988 року Ернсту треба було терміново вилетіти на Тенеріфе для підписання останніх паперів. Проте