Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Таким чином, сколотивши у 36 років пристойний капітал, він дедалі частіше почав замислюватися про створення сім’ї. Але зустріти ту, з якою хотілося б провести все життя разом, ніяк не вдавалося…

Ще через рік помер його старший брат Альфред. Оскільки ні він сам, ані їхня сестра Анна (якої не стало ще раніше) дітей не мали, то, за винятком особистого секретаря і куховарки, в заповіті Ернст фігурував як єдиний серйозний спадкоємець. Втім, ніякого особливого враження Альфредова спадщина не справляла: канадійське ранчо, на якому колись зростали всі нащадки Гаррахів (останніми роками абсолютно закинуте і здичавіле); акції кількох підприємств із виробництва нікелю й міді в окрузі Садбері, придбані ще покійним батьком одразу після еміграції на цей бік Атлантики; невеличка картинна галерея в Торонто[60]… Та головне – незліченна кількість картярських боргів!

«Альфреде, Альфреде, хіба ж такою бачили долю свого старшого сина наші батьки?!» – запитував себе Щасливчик Ернст, одну за одною гортаючи боргові розписки. Тоді ж він вирішив будь-що повернути занедбану репутацію їхньої сім’ї на належний рівень, достойний фамільної честі предків як по лінії Гаррахів, так і Ботинів. Скільки б часу і яких би зусиль це не коштувало – але так мусить статися! Отож полишивши Відень, він повернувся до Торонто.

Почав з того, що одразу ж сплатив частину боргів Альфреда – настільки велику, яку тільки міг сплатити у теперішньому становищі. Такий крок був позитивно сприйнятий спільнотою і додатково зміцнив репутацію самого Ернста. Далі розібрався з акціями, успадкованими ще від покійного батька. Проаналізувавши обсяги розвіданих запасів нікелевих і мідних руд, а також умови їхнього видобутку, вибрав найперспективніше з усіх підприємств, а решту акцій продав. Натомість після тривалих переговорів відкупив частки деяких інших співвласників обраної видобувної компанії, аж доки не заволодів контрольним пакетом акцій. Далі взявся за глибоку модернізацію збагачувальної фабрики, а також націлився на купівлю металургійного заводу… Знаючи бездоганну репутацію Ернста Гарраха, банки охоче кредитували його. Насамкінець, настав той щасливий день, коли він остаточно розплатився з усіма картярськими боргами старшого брата.

Певний час він обдумував, чи варто продавати колишнє «сімейне гніздечко» – і досі покинуте ранчо. Але зрештою вчинив інакше. Величезну територію розділив на три нерівні частини, подбавши про зведення нових будиночків і господарських споруд у підходящих місцях двох великих ділянок, і виставив їх на продаж. Собі ж залишив невеликий клаптик землі та старий будинок-садибу, в якому минуло його власне дитинство, решту ж господарських прибудов розпорядився знести: у будь-якому разі він вже зробив ставку на видобуток нікелевої руди та виробництво з неї готової продукції, прибутків від цього бізнесу гарантовано вистачить і йому самому, і його майбутній сім’ї, коли вона нарешті з’явиться… Зате в старій добрій садибі можна чудово, з комфортом влаштуватися! Звісно, після відповідного ремонту!..

Саме обстежуючи на предмет ремонту їхній старий будинок, Щасливчик Ернст раптом зупинився перед дверима кімнати, до якої покійна мати колись категорично, під загрозою суворого покарання, забороняла йому заходити. І ось тепер зовсім несподівано для себе він виявив за її дверима просто величезну кількість картин і скульптур – щоправда, підібраних доволі хаотично, без якогось єдиного задуму. Окрім того, комора й горище були просто завалені купами антикварних речей!

Як вони туди потрапили – хтозна… Можна було лише припустити, що частину з них батьки прихопили ще в 1937 році, полишаючи Відень, решту ж Фрідріх Адольф придбав під час своїх подорожей. Ну добре, що є – те є… Але наскільки воно цінне?!

Тоді Ернст згадав про успадковану галерею в Торонто! А при ній ще можна відкрити антикварну крамничку… А чого ж?! Симпатично виходить. Дуже навіть симпатично.

Наскільки можна було зрозуміти з наявних паперів, галереєю керував такий собі Альфонсе Боньє, який у свою чергу мав помічницю – Кармен-Сесілію Серрано. Та оскільки жодні документи не могли дати чіткої уяви про реальний стан справ. Ернст вирішив найближчим часом особисто навідатися туди, всебічно вивчити питання, при необхідності провести аудит, а вже тоді ухвалювати остаточне рішення.

Під час відвідин виявилося, що галерея розташована в достатньо жвавому місці. Щоправда, доволі гарна будівля мала дещо занедбаний вигляд… «Схоже, доведеться вчинити з нею так само, як і з нашим старим добрим ранчо», – подумав він, зупинившись перед входом. А втім, робити остаточні висновки було ще надто рано. Щасливчик Ернст штовхнув вхідні двері…

…Й у вестибюлі його мало не збила з ніг заплакана юна персона, яка летіла назустріч, на бігу витираючи сльози мереживною хустиночкою! Ледве глянувши на неї, він відчув приплив ніжності, світлого і доброго почуття, що зворушило суворе серце холостяка. Піддавшись миттєвому пориву, Ернст несподівано для себе кинувся навздогін за вкрай засмученою мініатюрною німфою. Проте вона виявилася спритнішою і, прожогом вилетівши на вулицю, зупинила таксі, що дуже вдало проїжджало поруч, і миттєво зникла, залишивши Гарраха наодинці з зовсім невеселими думками.

Тоді він рішучо попрямував у те крило, де за наявними відомостями мала перебувати адміністрація. Вже підходячи до дверей, почув гучні крики:

– Уявіть тільки, що ця клята аферистка хотіла влаштувати в моїй чудовій галереї виставку якихось там сумнівних молодих обдарувань!

При потребі Гаррах завжди вмів віртуозно приховати свої емоції, особливо коли йшлося про бізнес. Однак зараз ним заволоділо таке потужне почуття гніву, що він щосили штурхонув високі різьблені двері, які розділяли його і ще невидимого власника потужного огидного голосу. Двері з гуркотом розчинилися, дивом не зачепивши моложавого товстуна.

– Агов, ти, обережніше! – заверещав той.

– Вибачте, не розрахував. А ви, власне, хто такий? – веселим тоном поцікавився Ернст, який уже встиг опанувати себе. Театрально закотивши очі, товстун знов заголосив вже фальцетом:

– Я – Альфонсе Боньє! Я господар цієї галереї, от хто я такий!! І вона сьогодні зачинена! Розумієте?! Ми не працюємо! Отож негайно забирайтеся звідси, бо я викличу поліцію і вас викинуть звідси силоміць!..

– Та невже? Не може того бути, – спокійно відповів Гаррах.

– Та я тебе зараз!..

– Замовкніть, будь ласка, – проскреготав Ернст крижаним голосом. Це було настільки несподівано, що товстун захлинувся власними словами.

– Ну, оце вже краще, – рвучко кивнув він і відрекомендувався: – Отже, містере Боньє, прийміть до відома, що я – Ернст Філіп Гаррах. Не знаю, з якої ласки ви називаєте себе господарем власності, що належить мені… Та у будь-якому разі як власник цієї галереї я заявляю, що вона моя, отож працюватиме в той день і стільки, коли і скільки я вважатиму