Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

переважно третього стану, якому належало обрати своїх представників. Якщо муніципальна рада обрана, священик та сеньйор були, навпаки, його членами правомірно; тому що видавалося зовсім непристойним усунути від керівництва парафією двох таких іменитих жителів. Сеньйор навіть головував серед тих самих муніципальних радників, у виборі яких він не брав ніякої участі; але йому не можна було втручатися в більшу частину їхніх дій. Коли, наприклад, обговорювалося питання про обсяг подушного податку та про його розкладку, священик та дідич не могли брати участі в голосуванні. Адже обидва вони були звільнені від цього податку! Так само муніципальній раді не було ніякої справи до податку, який платили вони: цей податок і далі нормував у особливому порядку інтендант.

З побоювання, щоб цей голова, незважаючи на таку ізольованість від зборів, керівником яких він вважався, все ж таки не виявив опосередкованого впливу, що суперечив інтересам того стану, до якого він не належав, висунуто було вимогу, аби голоси його фермерів не рахувалися; і провінційні збори, до яких було зроблене звертання з цього приводу, розцінили цю вимогу цілком правильною й такою, що як ніколи узгоджувалася з принципами. Інші шляхтичі, які жили в парафії, не могли вступати до муніципалітету, що складався з різночинців; це допускалося тільки в тому випадку, якби їх обрали селяни, але тоді, як завбачливо зауважує регламент, вони мали право репрезентувати в ньому тільки третій стан.

Отже, дідич з'являвся там для того тільки, аби опинитися в цілковитій підлеглості у своїх колишніх підданих, які враз стали його панами; там він радше був їхнім бранцем, ніж головою. Можна подумати, що, збираючи таким чином усіх цих людей, переслідували мету не стільки зблизити їх, скільки виразно показати їм різницю, що існувала між ними, та протилежність їхніх інтересів.

Чи залишився синдик тим позбавленим довіри урядовцем, обов'язки якого виконувалися тільки з примусу, чи, може, становище його піднялося разом із становищем громади, головним агентом якої він і далі був? Ніхто достеменно цього не знав. Мені до рук потрапив лист, написаний 1788 року одним сільським приставом, який обурюється з того, що його обрали для виконання обов'язків синдика. «Це суперечить усім привілеям моєї посади»,— пише він. Генеральний контролер відповідає, що треба накинути цьому обивателеві правильніші поняття «й пояснити йому, що він має вважати за честь вибір своїх односельців; що, втім, нові синдики анітрохи не будуть схожими на тих урядовців, які досі так називалися, й що вони можуть розраховувати на більшу увагу з боку уряду».

З іншого боку, впадає в око, що впливові жителі парафії, навіть шляхтичі, раптом починають шукати зближення з селянами, коли ці останні стають силою. Дідич одного села, розташованого на околицях Парижа, який мав у ньому «найвищу судову владу», нарікає на едикт, який перешкоджає йому брати участь, бодай як простому обивателеві, в діях парафіяльних зборів. Інші висловлюють згоду, за їхніми словами, «з відданості загальному добру виконувати навіть обов'язки синдика».

Але було вже пізно. В міру того як люди з багатих класів наближаються до сільського населення й силкуються вступати в тісні взаємини з ними, воно замикається в тій відчуженості, якою колись його оточили, й захищає цю позицію. Трапляються парафіяльні муніципальні збори, які відмовляються прийняти дідича до свого середовища, інші створюють усілякі труднощі, перш ніж допустити різночинців, навіть багатих. «Нам стало відомо,— заявляють провінційні збори Нижньої Нормандії,— що багато муніципальних зборів відмовилися допустити до свого середовища різночинців — власників, які не мали осілості в парафії, хоча безперечно, що вони мають право брати участь у зборах; інші збори відмовилися допустити навіть відкупників, які не мають власників на їхній території».

Отже, ми бачимо, що в похідних законах все вже було нове, темне й суперечливе, коли ще не доторкувалися до основних законів, які визначали управління державою. Те, що вціліло, було розхитане й майже не залишалося жодної інституції, близьке управління чи перетворення якої не було б піднесене самим центральним урядом.

Ця раптова й величезна перебудова всіх адміністративних норм і навиків, що передувала в нас політичній революції, майже не згадується нині; а тим часом вона сама собою вже становила один з найбільших переворотів, які будь-коли були в історії великих народів. Цей перший переворот справив величезний вплив на наступний і зробив з нього явище, відмінне від усіх таких самих явищ, що відбувалися у світі як до нього, так і після.

Перша англійська революція, що перекинула весь політичний лад цієї країни й усунула в ній навіть королівську владу, тільки дуже поверхово заторкнула похідні закони й майже нічогісінько не змінила у звичаях та звичках. Суд і адміністрація зберегли свої форми й дотримувалися тих самих прийомів, що й раніше. В найбільший розпал міжусібної війни дванадцять суддів Англії і далі, подейкують, двічі на рік здійснювали об'їзні сесії. Отже, не все враз було виведено із стану спокою. Революція виявилася обмеженою в своїх наслідках, і англійське суспільство, хоч і похитнуте біля своєї вершини, не втратило рівноваги.

Та й у нас, у Франції, з часу 1789 року було багато переворотів, що змінили до решти весь урядовий устрій. Більшість із них було здійснено раптово й по-насильницькому, з відвертим порушенням чинних законів. Одначе ж безлад, що породжувався ними, ніколи не був ні тривалим, ні загальним; їх лишень трохи відчула значуща частина нації, а в деяких випадках вона їх навіть лише ледь помітила.

Це пояснюється тим, що, починаючи від 1789 року, устрій адміністрації завше залишався недоторкнутим посеред руїн політичних конституцій. Змінювалися особистості монархів або форми центральної влади; але плин щоденних справ не відчував ні перерв, ні потрясінь; кожен залишався підпорядкованим у тих маленьких справах, які цікавили його особисто, знайомим йому правилам та звичаям; він залежав від тих другорядних представників влади, до яких звик завше звертатися, і, звичайно, мав справу навіть з тими самими агентами. Якщо адміністрація за кожного державного перевороту втрачала свого голову, то її тіло залишалося незаторкнутим і далі жило: ті самі функції виконувалися тими самими урядовцями, які вносили скрізь і всюди, незважаючи на різноманітність політичних законів, свій дух і свої прийоми. Вони чинили суд і розправу спочатку ім'ям короля, відтак — ім'ям республіки й, нарешті,— ім'ям імператора. Далі, ступаючи за колесом долі, вони знову ж таки починали судити й керувати задля короля, задля Республіки й задля імператора, залишаючись такими самими й застосовуючи ті самі прийоми. Справді, що їм до імені господаря? Їхня справа