Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

зробив мене своїм спадкоємцем, недаремно відійшов на якийсь час од мене і почав жити ховано, хоча раніше я знав найменші дрібниці з його життя-буття. І винуватцем цього ніби розхолодження був не він, а вона, але чомусь зробив своїм спадкоємцем не її, свою співжительку, а мене, грішного, хоч я в його квартирі насущної потреби не мав, вона ж мала.

І тут мені почало розвиднюватися.

— А з місця свого попереднього поселення ви пішли? — спитав, випробовуючи здогадну версію.

— Так! — чітко сказала Комп’ютерна Діва, зливаючи на мене сіре світло з обох мисочок, повних риб’ячого холодцю.

— І повернутися на місце попереднього прожиття не можете?

— Іншого місця прожиття в мене тепер немає, — навпрямки і теж чітко проказала Ж. Смикальська.

— А де жили до того, як перебралися до Миколи? — спитав тоном слідчого.

— Як усі кози — в хліву, тобто в гуртожитку. Але там своє місце втратила, перебравшись до Миколи. Були й побічні обставини, — сказала загадково.

Дивно: не тільки Микола і я бачили в ній козу, а й сама в собі. Зрештою, козяче проглядало в ній надто виразно.

— Не знаю, чи захочете мене вислухати, — мекнула по-натуральному Коза, і я, в якого фантазії зчаста домінували над реальністю, уздрів, що за столом сидить таки справдешня коза, вкрита цього разу біло-чорною шерстиною з вологим носиком і тонкогубим ротом, у якому проглядали ремонтовані зубки, із досить великими очима, трохи млосними, але в суті своїй печальними. Тримає в білій лапці філіжанку з напівдопитою кавою, а ратичкою другої передньої кінцівки легенько постукує по скатертині, видаючи сухий звук.

— То що це за побічні обставини? — спитав, бо треба було перебити паузу.

— Це довга розмова. Маєте час?

Я був письменник, але такий, який усі фантазійні картини творив лише на основі житейських, тобто справжніх, а не вигаданих колізій чи історій. Тому контакти з людьми, котрі згоджуються мати в мені сповідника, були для мене як хліб, намазаний маслом, змішаним із медом, — їли таку страву? Вона чудова, отож мій ніс миттю загострився, бо відчув, образно кажучи, запах крові своєї жертви. О, ми, писаки, в цьому безнадійні хижаки: висмоктуємо кров із тих необачних, що потрапляють у наші пазурі, а взявши скільки треба, своїх жертв легковажно забуваємо. А коли б були не письменниками, а лише списувателями, тобто протоколістами, це ще півбіди. Біда для наших жертв — у тому, що підганяємо почуті історії під власну фантазійну настанову: щось перекручуємо, щось додаємо, щось опускаємо — одне слово, мнемо ту історію, як гончар глину. Тим-то виходить щось наближене до справжнього, естетично переквецяне й перемнуте — ось чому наші жертви, котрі шукали в нас сповідників, згодом тяжко на нас ображаються, в мене принаймні було таке не раз. І лише один тут став винятком: це доброї пам’яті мій приятель Микола Лико, який через стоїчність до моїх брехень, що їх прикладав до розказаних ним історій, мене не лаяв, не ганив і не ображався. Можливо, тому й став моїм єдиним другом.

11

Історія виявилась і тривіяльна, і страшна. Ж. Смикальська, до речі, — це характерне прізвище належало її матері, а не батькові, бо той виявився домашнім деспотом, у якого, правда, напади деспотизму траплялися не завжди, а спалахами, від чого ні дочці, ні матері не було легше. Здається, в ньому жив комплекс неповноцінності, через що виріс самозакоханий, великого значення надавав одягачкам і щодня носив костюма з білою сорочкою під крават, а туфлі мали бути без жодної пилиночки й лискотіти. Звісно, цього досягав не власного працею, а жінчиною, а коли вона в чомусь не вправлялася, лупив її, перетворивши в безсловесну, зі зламаною волею, тварину, що лякалася й того, чого не було. Звісно, подобала вона не на козу, а радше на загнану псицю. Коли ж завагітніла, то чоловік попри всю свою ослячу велич суворо наказав жінці народити хлопця, бо такі фанфарони, як він, дівок не зачинають. А що в кожній жінці завжди можуть вирости «грона гніву» (так звався один із романів Стейнбека), то Смикальська-старша, не бунтуючи, збунтувалася, відтак підсунула своєму мастодонтові не так свиню, як поросятко в образі мацюпенької дівчинки, чим глибоко поранила неповноцінно закомплексоване єство свого чепуруна. Тож він рішуче не захотів записувати маля на своє прізвище, хоч по батькові називатися своїм ім’ям дозволив, адже не байстрючок оця мала істота! Відтоді й почав ставитися до малої із зневагою, тим більше, що вона дістала анімалістичний відповідник не у свині чи у псиці, а в козі. І оце сидить переді мною в усій своїй простоглядності, з наповненими риб’ячим холодцем мисочками очей і з вельми звуженими вустами, бо тільки вельми звужені губи могли оповісти таку історію.

Отак вони й жили, обидві окричані, гнані й биті, від чого Смикальська-старша цілком утратила спротив, зате не втратила його дочка, яка ненавиділа свого батечка, може, не більше, як він її, а може, й більше. Принаймні потайки й часто майстерно йому капостила, хоч за ці капості попадало не тільки їй, а й матері. Наприклад, тихцем клала у страву ложку солі, або вимазувала в лайно підошви батькових черевиків, або ставила на його бездоганні штани жирові плями тощо, від чого батечко перетворювавсь у буй-тура, від якого мати прудко тікала, а часом тікали обидві — мати й дочка. І такі втечі перетворилися для неї, Комп’ютерної Діви, у своєрідну ескапічну хворобу, тож сягнувши дванадцяти років, почала тікати до материних родичів, оповідаючи не без фантастичних привнесень страшні сімейні історії про свого зачинача, в яких химерно змішувалася (як, зрештою, і в мене, у творах) правда з неправдою, навіть сама не знала, чого бувало більше.

А було точнісінько так, як описано в казках, коли дівчина тікає від Змія, а той її наздоганяє. Як була меншою, батько, виловивши своє поріддя, волочив його додому, де не тільки давав доброї хлости, а не раз прив’язував на налигача, відтак цілком перетворювалася на козу, адже кіз прийнято прив’язувати, інакше залюбки зійдуть із очей і рушать туди — не знати куди, похитуючи рогатою