Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

Не знайшовши Лукаса в номері й уранці, містер Ор вирішив, що його молодий колега вже снідає. В ресторані Лукаса не було — мабуть, уже вирушив, щоб десь копати свою дурну глину.

Містер Ор виявив несподівану для його млявої натури. жвавість, не став затримуватися за сніданком, мерщій проковтнув свій холодний, як жаба, м’ятний чай з льодом, спробував стрепенутися й відігнати залишки вчорашнього «переливства», ввіткнув у рот незапалену сигару і мерщій піднявся до свого номера. Там пройшов до Лукасовбї кімнати і здійснив летючу ревізію його речей. Одного рюкзака не було. Не було також ручного бура і половини отого безглуздого причандалля, яке Лукас привіз аж із Америки. Отже, з усього виходило, що той — на своїй глині. Містер Ор заспокоївся, запалив сигару, кудись подзвонив, про щось домовився, кудись зібрався — і вже був унизу, в просторій старомодній рецепції, де володарював схожий на відставного борця тяжкої ваги портьє з двома помічниками, кожен з яких був удвічі молодший за свого шефа, але, мабуть, не поступався йому в вазі, а міцністю м’язів міг і переважати.

Зрештою, що містеру Ору до сили м’язів якихось там арабів!

Машина підійшла до готелю точно за домовленістю, водій вискочив з неї як обпечений, відчинив праві задні дверцята, зігнувся в поклоні: «Плиз, містер». Попахкуючи сигарою, містер Ор вгніздився в машині, напустив на засняділу фізіономію таємничості, ледь кивнув пальчиком. Водій рвонув з місця. Йому велено було взяти й привезти, і він виконував наказ.

День містер Ор провів «по своїх каналах». Оповитий таємничою неприступністю, надвечір він прибув до готелю, засів у своїх анфіладах, подзвонив, щоб йому принесли чогось міцного і якомога більше льоду, і став ждати Лукаса.

Лукаса не було. Коло пірамід він теж часто затримувався: ждав, коли з пустелі наповзе ніч, вимірював різницю якихось там потенціалів, — як на містера Ора, однозначний ідіотизм, але фонд платив навіть за ідіотизм, доводилося бути терплячим. Там була пустеля, тут море. Теж різниця потенціалів? І теж ждатиме, поки приповзе сюди ніч з Греції, чи з Туреччини, чи звідки там вона може приповзти? Але прийшов вечір, настала ніч, містер Ор давно вже мав би сидіти в червонястій пітьмі бару, а не в цих осоружних кімнатах, обвішаних дрантям, ніби стара повія, — Лукаса не було.

Містер Ор спустився в рецепцію, підійшов до дерев’яної барикади, за якою отаборився портьє з своїми меткими помічниками, покахикав, щоб на нього звернули увагу, і найбезбарвнішим з усього арсеналу безбарвних голосів, якими володів з таким умінням, прошавкотів: — Містер Лукас… не помітили, коли він…

Портьє наставив на містера Ора свій дебелий тулуб, зобразив увагу на товстому лиці, однак запобігливості в його тренованому голосі не почулося й на крихту, коли він перепитав:

— Містер Лукас? Мовляв, хто воно й звідки?

— Містер Лукас з тридцять сьомого номера. Ми з ним разом, — містер Ор говорив недбало, але з притиском. — Номер замовлено ще з Нью-Йорка…

— Ах, містер Лукас! — мало не ляснув себе по лобі портьє. — Містер Лукас з тридцять сьомого? Так, так, звичайно, дуже приємно, само собою, завжди раді…

Містер Ор рішуче перепанахав цю безкінечну стрічку пустослів’я.

— О котрій годині сьогодні вранці поїхав містер Лукас? — швидко спитав він.

— О котрій… сьогодні? — портьє розгубився, та тільки на мить. — Містер Лукас сьогодні не… Тобто я хочу сказати: він поїхав учора ввечері… Хоча я не можу сказати точно.

— Не можете чи не хочете? — містер Ор прискалив око, ніби цілячись у портьє. — Відповідайте однозначно: вчора чи сьогодні?

Портьє вже оговтався. Надмірна відвертість не входила в його обов’язки.

— Пробачте, але я не можу сказати точно.

— Не можете чи не хочете? — містер Ор, мабуть, шкодував, що не може прискалити добрячої дюжини очей на цього тупого лакея. — Ви сказали, що містер Лукас поїхав учора. Коли саме? Ви замовляли йому таксі? Що він вам казав? Куди поїхав? Однозначно!

Запитань було забагато. Надто коли взяти до уваги, що портьє не мав наміру відповідати на жодне з них.

— Містер, — намагаючись відчепитися від містера Ора без видимих втрат, тихо промовив портьє, — я сказав те, що сказав. Більше я нічого не знаю.

Підходили постояльці, брали ключі, здавали ключі, містер Ор заважав тут усім, але всі теж заважали йому, як на те пішло! Він наліг грудьми на дерев’яний бар’єр, безмовно, по-риб’ячому, поворушив тонкими губами, тоді почав говорити:

— Однозначно мені відомі вісімнадцять способів примусити людину сказати те, що вона повинна, сказати. Але я вдамся до найпростішого. Ось я кладу тут цю штуку — і між нами ніяких спіралей!

Він поклав на конторку двадцятидоларовий банкнот, прикриваючи його долонею, посунув до портьє.

— Вам поміняти на єгипетські фунти? — діловим тоном поспитав портьє.

— Нічого мені не треба. Це для вас.

— Не розумію, містер… Ви хочете мене підкупити?

— За такого брудного араба я не дав би й цента. Але мені треба…

Портьє не дав йому договорити. Він насунувся на містера Ора всією своєю могутньою постаттю і, дивлячись поверх його мізерної голівки, тихо сказав:

— Прибери свою смердючу лапу разом з занюханим папірчиком!

— Що-о? — сіріючи лицем і всією постаттю, проторохтів містер Ор.

— Наб’ю морду!

Такого містеру Ору не доводилося бачити навіть в американських фільмах про гангстерів. Все ж там герої ведуть себе добропорядніше навіть тоді, коли прострілюють один одному животи з автоматів.

А тут… Під загрозою був уже й не він сам, не його гідність ї авторитет, а авторитет Сполучених Штатів! Містер Ор мимоволі озирнувся: чи ніхто не чув, як його образили? На щастя, нікого поблизу не було. А може, навпаки: на нещастя? Бо майже тої самої миті містер Ор виявив, що біля нього опинилися два молоді помічники портьє і були якось надто близько, просто до нахабства близько, та ще й ніби брали містера Ора в живі лещата, налягали на нього своїми потужними тілами,