Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

намагаються втекти «на лоно», де думається вільніше, де чистіші почуття і гостріше сприймається все те, що звемо життям.

Александрію він вписав у маршрут подорожі не так з реальної потреби, як із затаєного снобізму, що його має відчувати кожен, хто вирушає в місця, так чи інакше пов’язані з іменем Александра Македонського. З літака, коли летіли до Каїра, Лукас побачив Александрію в зовсім несподіваному ракурсі: не саме місто, не могутню ріку, що приходила сюди з таємничих глибин африканського континенту, не безмежну бухту і острів Нельсона, що от-от мав би затонути від надмірного тягаря бетонних забудовань, і навіть не море в його неповторній зеленавості, а велетенський, кільканадцять кілометрів уздовж і вшир, брудно-жовтий конус, який вершиною своєю впирався в ту точку берега, де впадав у море Ніл, а тоді розпросторювався між мисами Кава-Бурун і Абу-Кар, захоплював ширший і ширший простір морських вод, поки нарешті й зливався з ними, втрачаючи свою дивну барву.

То була африканська глина, яку Ніл невпинно ніс у море вже мільйони років мільйонами і мільярдами тонн. Що спливало з тією глиною з поверхні великого континенту і безслідно тонуло в морі, яке життя, яка історія, яка енергія?

І яке безсилля відчувала людина, дивлячись на цей слід гігантської ріки в морі! Мабуть, те саме, відчували александрійці часів Клеопатри, дивлячись, як вогонь, кинутий байдужою рукою римського легіонера, пожирає звитки Бібліотеки, де зібрано було знання всього тодішнього світу.

Лукас вийшов з готелю і опинився на вулиці Сулеймана-паші. Ні на цій, ні на інших вулицях міста вже тисячі років не було ні Брухейону[30], ні Серапіуму[31], та Лукас не думав ні про минулу велич, ні про знання, що загинули безслідно. Невиразне почуття заволоділо ним, і це воно погнало Лукаса на вулицю, де в тьмавому світлі, одурілий від денної спеки, пилу і міазмів міста, стояв, розставивши ноги, бронзовий огир з бронзовим пашею в бронзовому сідлі. Куди веде ця вулиця, довга вона чи коротка, поможе вона позбутися невизначеності й непевності в душі, Лукас не знав, та й не хотів знати. Йому просто хотілося рухатися, йти, дивитися на це незнайоме місто, на його будинки, на людей, на світло над ними. Він пішов по бруку, бо тротуари з обох боків вулиці майже всуціль заставлені були столиками. Столики стояли біля високих, сірих, похмурих, з дерев’яними решітками на вікнах будинків, стояли біля кав’ярень і казино, біля барів і нічних клубів, столики дерев’яні, металеві, пластикові, з кам’яними, дерев’яними і пластиковими стільцями, голі й під скатерками, круглі, чотирикутні, трикутні, шестикутні, високі, цибаті й зовсім присадкуваті, тисячі столиків, ніби зібраних сюди з усього світу, як колись птолемеї збирали книжки для Брухейону, де Каллімах укладав свій знаменитий каталог, вперше назвавши прозу прозою, а поезію — поезією і визначивши їхні літературні різновиди. Та коли до книжок у всі часи мали вільний доступ тільки втаємничені, ці викинуті на нічну александрійську вулицю столики мали кращу долю і не могли поскаржитися на забуття й самотину. Довкола кожного з них, плече до плеча, голова до голови, іноді в тісняві й стиску просто нестерпних, сиділо тисячі чоловіків, старих і молодих, багатих і бідних, вогнистооких красенів і розбитих паралічем мацапур, чоловіків в урочистих чорних костюмах, у білих парусинових піджаках і просто в білих сорочках. Там були молоді ферти з химерними карлючками, старі денді з дорогими патерицями, переодягнені поліцаї з шкіряними стеками, нероби й гравці, змучені денною роботою і втомлені нелегким життям, одні просто сиділи й дивилися поперед себе, інші грали в кості, читали газети, ще інші посьорбували каву з малюсіньких філіжаночок, запиваючи її водою з льодом, дехто смоктав чубуки кальянів, і гамір від усіх них бився об кам’яні тіла будинків, об тверде покриття вулиці, темними твердими хвилями підіймався в повітря, мовби мірячись перемогти світло, яке напливало від вуличних ліхтарів, од рекламних вогнів з вікон і дверей кафе, барів, ресторанів і нічних пристанищ. Світло не піддавалося, воно не зникало, не втрачало своєї сили, а тільки укладалося шар за шаром, спресовувалося, сконденсовувалося, ніби ота невидима таємнича енергія в синьо-чорному небі над пірамідами. В цьому світлі, що ніби пробивалося з віддалених, ще доісторичних часів, в нереальному, мертво-живому світлі Лукас відчув себе незвично стривоженим, в ньому туманилась думка, яку він ніяк не міг вловити, бо вона вперто вислизала, вмирала, не народившись, та водночас і жила і вимагала якогось особливого вчинку, непередбаченої дії, не продиктованої логікою поведінки.

Саме це невиразне веління й погнало Лукаса на нічні вулиці Александрії і саме тут він мав прийти до рішення, яке переінакшить його подорож, зробить її зовсім несподіваною не тільки для містера Ора і далеких розпорядників фонду «Імансипейшн», але найперше — для нього самого.

Лукас добрався до широкої міської артерії, де панував жвавий рух машин, махнув рукою невеличкому таксі, довго домовлявся з водієм, який по-англійськи знав тільки «о’кей» і «містер», тоді вмостився на задньому сидінні і зітхнув з полегшенням.

9

Це було перше зникнення Лукаса. Містер Ор за своїм узвичаєнням повернувся з посиденьок у барі пізно вночі, гахнути ногою в двері Лукасового номера йому не вдалося, бо дверей тепер було багато і всі повідчинені, уточнити, хто кого продав, він теж не зміг, бо не знайшов Лукаса ні в постелі, ні в ванній кімнаті, взагалі ніде в цьому безладному помешканні. Відклавши вияснення всіх великих проблем на ранок, містер Ор не став добиратися навіть до постелі, звалився на килим біля розкішного різьбленого столу, зробленого на неіснуючій уже в розбомбленій під час відомої війни Дам’єтті меблевій фабриці, і швидко й непомітно сублімував з стану бадьорості в стан сплячки.