Колектив авторів - Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл.

1. Поняття «цінності» розкриває внутрішній, духовний аспект відносин людини з природою, іншими людьми, самою собою та Богом. Цінності становлять низку «ідеальних об’єктів», між якими спостерігається деякий порядок.

2. Вихідним для розуміння права як цінності є розуміння його як форми здійснення свободи, як загальної міри свободи індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.

3. Вищим визначальним виразом права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалежності. Основною правовою цінністю є справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов’язків, платить кожному своє і забезпечує умови для реалізації здібностей кожного.

1. Що означає термін «цінність»?

2. Як співвідносяться поняття «цінність» та «оцінка»?

3. Дайте визначення таких понять, як мета, ціннісна орієнтація, оцінка, норма.

4. Яке місце посідають цінності в структурі людської діяльності?

5. У чому відмінність індивідуальних і суспільних цінностей? Які цінності є правовими і чому?

6. Назвіть вищі цінності людини і дайте їхню коротку характеристику.

7. Який зміст Ви вкладаєте в поняття «правовий ідеал» і яку роль він відіграє в правовому житті?

8. Що таке свобода і для чого вона існує? Що з нею робити?

9. Що являє собою рівність? Як співвідносяться свобода і рівність?

10. Яке місце посідає справедливість у системі вищих цінностей? Як співвідносяться справедливість і право?

11. Які зв’язок, співвідношення між свободою, рівністю та справедливістю?

12. Який зв’язок між справедливістю і поняттям суспільного ідеалу?

У сучасних умовах, коли модернізується суспільство і реформується правова система, осмислення можливостей та меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі набуває особливо важливого значення. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка знаходиться сьогодні на стадії реформування, з одного боку, ґрунтується на універсальній ідеї права, а з другого — зобов’язана орієнтуватися на визначену традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філософії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпосереднім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки та відповідних інститутів, тому вона в першу чергу виступає предметом філософського осмислення права.

Поняття «правосвідомість» є багатозначним. В юридичній і філософській літературі існує низка визначень щодо сутності та змісту правосвідомості. Наведемо деякі з них.

На думку Олександра Спіркіна, правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з точки зору прав і обов’язків; це правові теорії, правова ідеологія. У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним виразом об’єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі в суспільстві економічні та соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується в праві та правосудді.

У контексті побудови в Україні правової держави доцільним буде визначення правосвідомості, сформульоване Еріхом Соловйовим. Він вважає, що правосвідомість — це орієнтація на ідеал правової держави, який має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоча правової держави ще немає, людина починає жити так, нібито вона утвердилась.

Разом з тим слід підкреслити, що у філософсько-правовій літературі дослідники (зокрема І. Ільїн) проводять чітку межу між поняттями «правосвідомість» та «законознання», оскільки наявність у громадянина достатньої інформації щодо чинного законодавства не означає автоматично високого рівня правосвідомості та правової поведінки.

Правосвідомість як суспільне явище репрезентована різноманітними формами. За класифікацією Олега Дробницького і Валентини Жєлтової, існують такі форми буття правосвідомості:

1) інституційна форма буття правосвідомості, яка представлена у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів- професіоналів, що погоджується з обов’язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законоузгодженості суджень і рішень; це є сфера «законоположень», «юридичного закону», «чинного права»;

2) неінституційна форма буття правосвідомості або недокументальна і неофіційна форма правового мислення, волі та почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого в писемній формі заднім числом (теоретична праця, художня література, особисті документи).

У свою чергу за способом мислення неінституційна форма буття правосвідомості поділяється на дві сфери:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття та волевиявлення людей, їхнє суб’єктивне ставлення до чинного права, знання про існуючі закони та їхню оцінку, переконання в правомірності чи неправомірності судових дій, справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

б) теоретичну правосвідомість, до якої можна віднести юридичні «доктрини», розроблені теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, взаємні права і обов’язки суспільства та особистості, основні інститути законодавства в працях учених-гуманітаріїв.

У філософсько-правовій літературі повсякденна правосвідомість також поділяється на декілька форм:

- правові почуття, пов’язані зі сферою особистісних, суб’єктивно- психологічних переживань, спогадів, передчуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може стикнутися людина;

- правові навички: вміння