Софія Парфанович - Люди і тварини

що бачу? На свіжо написаній сторінці паперу сидить собі такий і рухає вусами й пильно стежить за моїми руками. Я скрикнула, підірвалася, глип: ані сліду з нього! Даремно й шукати. Зник як примара.

Один з островів, що тягнуться косою від Фльоридського півострова й відділюють Мексиканську затоку від Атлантику. Він наче мала крапка землі, що пливе на водах Атлантику чи затоки. Один з коралевої рафи, яких там багато. Його тепла, м’яка глина ціла пронизана щілинами, де живе всяке, що лазить, бігає, стрибає, літає. У день цвітуть гібіски й синіє простір води й шумлять кокосові пальми. Прекрасно! Але вийдіть у ночі: попід вашими ногами вічно живий і голодний світ комашні, а з них — тарганів. Вилазять з нірок, біжать кудись невідомо й всюди їх повно. Врешті, вони держаться людського житла й зацікавлені людськими харчами. Перед їхнім наступом можете зберігати харчі лиш у холодільнику. До кожної шафи, скрині, на кожну полицю вони влазять і не щадять нічого, що їстивне. Появляються і зникають безшелесно й невідомо, відкіля. Не помагають сітки в дверях і на вікнах та різні отрутні засоби. Після застосування їх, спочатку тарганів менше, бо гине покоління, що набралося всілякого ДДТ чи інших хлоринів, але з яєць чи личинок вилягаються нові, що, здебільша вже невразливі на отрути, яких людина вживає.

Людина майже безборонна проти них. Так от, найкраще в ночі спати й забути, що вони тоді пустошать ваше житло. От хоч би: на цьому островику я була вповні щаслива. Я купалася, мандрувала, приглядалася життю морського дна. Йдучи спати, посипала довкола ліжка оцей порошок і, поручивши Богові душу, чи там тіло, я засипляла в середині оцього крейдового кола, яким колись людина відгороджувалася від чортів і відьом. Але моїм вакаціям кінець. Я спакувала валізку — був вечір і пішла до управи платити. Залишила світло. Двері, очевидно позачинювані. Я вернулась і наблизилася до валізки. На ній сидів такий рудий звір і махав вусами. Я скрикнула, «звір» піднявся на крила й полетів в напрямі до вікна. Накинувши рушника на голову я пішла туди, — але з нього ніде ні сліду.

Я мандрувала завжди з пляшкою комаховбивчого засобу. Але ним було треба покропити таргана, та ще й коли він «обімлів» викинути його з хати. Інакше оживав і ставав ще рухливіший, як перед тим.

І любила я мандрувати з Тамарою. Вона так не боялася їх, як я, і боронила мене перед ними. У готелевій кімнаті був телефон. Я входжу й що бачу: такий пан проходжується по дзеркалі. Мабуть світляна тафля принадила його. Я швиденько до телефону, кручу 402 і кличу: ой, Тамаро, тарган!

— Зараз там буду! — відповідає Тамара, а в її голосі діловість. Така як в голові лікаря, коли його кличуть до хворого. Готовість допомагати, яка б не була небезпека.

Тамара застає мене на коридорі. Я ціла завинена в простирало, дрижу. Я боялась, що новий ворог появиться, невідомо відкіля.

Тамара скроплює ворога, а потім щипчиками, що з тією метою завжди лежать під дзеркалом, ловить його та викидає з балькону. Напевно йому нічого не станеться, а невеличкий лет його ще й отверезить.

З тої пори, як тільки я натраплю на яку небезпеку, кличу: Ой, Тамаро, тарган! І хоча її немає, я наче чую на кінці лінії: Зараз там буду! Так добре знати, що є десь неоподалік хтось завжди готовий допомогти вам і порятувати в біді.

Бо чи ж не біда це: в славному купелевому місці Акапулько заїздите до мотелю, одного з тих, що розкинулись довкола затоки. Вам дають ключа від кімнати, ви йдете ступнями на поверх, з-під ніг у вас шугають прудконогі таргани.

Скрип ключа, відчиняєте двері, зідхаєте з полегшею: по довгій їзді ви «вдома». Гарна чиста кімната, два ліжка, накриті сніжнобілою постіллю. На подушці сидить тарган і дивиться на вас своїми великими сяючими очима. Один ваш рух і він зникає. Тим разом — під подушкою. Дуже приємний товариш, правда?

Так усюди на полудні. Кажуть, що на островах Західних Індій їх безліч і великі вони в палець. Чи й як боряться з ними люди, не знаю. Але тужильці напевно ні. Так як і наші селяни.

Біди тої повно всюди, найбільше в теплих країнах, але сягають аж під Арктичне коло, хоч їх там мало, і малі вони.

Відкіля взялися вони на нашому, людському світі? — запитаєте. Он послухайте, що бачила раз я. А було воно в місті Маямі, так би мовити — зорі Атлантику.

Скрипіли екскаватори, черпаки набирали розвалений матеріал; насипали його на великі червоні вози, що відвозили його на берег моря. Там висипали його. Так підбудовувано суходіл. Швидко насип осядеться і ствердне й на ньому покладуть нові будинки. Так не пропаде румовище. Бурили старий квартал, де досі були халупи чорних, ще до недавна невільників. Бруд і сміття вкривали вузькі смуги поміж хатами, по них бігали майже голі діти, під ногами моталися голодні пси й бурі, не менше голодні свині. Одного дня з міста виселено мешканців. Стали бурити стару дільницю. Гамір машин і пил уносились понад місцем, що його бурили. Краще туди не заходити. Краще підождати, аж виростуть на глибоко розкопаному ґрунті огрядні доми й пишні гостинниці.

Місяць стояв на небі і його помаранчеве обличчя купалося в водах Атлантику. Бігли вони шумливими прибоями та вистрибували на коралевий суходіл.

У садку шуміли пальми й у їхніх стіп цвіли цитринові дерева та сповнювали солодким запахом тепле повітря. Я вийшла в садок прогулятися і подихати солодкими пахощами ночі.

Стежки були висипані наче сяючими камінцями. Камінці ці рухались. Тісно один поруч одного, інколи навіть налазили один на одного. Один мет ока поза огорожу. Там провулок. Він цілий в руху, цілий висипаний сяючою рінню. У нестримному поході йшов народ комах, що в день гніздилися в старій дільниці. Тепер, поночі, вони покидали відвічні житла та широкою річкою пливли нестримно й усі в одному напрямі. Всі на схід. Туди, де шумів океан.