Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

ніхто й ніколи! Тебе — ніхто. Господь дав старозаповітному Йовові інших дітей замість тих, яких забрав під час випробувань. Біблійний Йов зрештою змирився з цим і був щасливим. Чи все ж таки не змирився, все ж таки нарікав у глибині душі?! Як же тут змиришся, якщо дитина, яку зараз носить під серцем Ельжбета, — то буде інша дитина?! Й невідомо ще, хлопчик народиться чи дівчинка…

А Томасик?! Хто ж тебе замінить, синочку…

Знов і знов Немирич то картав себе, то задавався одними й тими ж запитаннями, сидячи поруч зі скорботною труною.

І не знаходив жодної прийнятної відповіді…

Варшава, столиця Королівства Польського, кінець вересня 1649 року

— Отже, Немиричу, вибачай, але нічим тобі допомогти я не в силах.

— Ваша величносте!..

– І не проси навіть.

Голос Яна Казимира був сповнений твердої рішучості:

— Знаю про твою відданість не тільки вірі твоїй та общині социніянській, але й Короні Польській. Знаю і враховую це. Пам’ятаю також і про те, яку неоціненну допомогу надав ти особисто мені в критичну мить, коли у перший день битви під Зборовим кляті бунтівники налетіли на табір, який ми так і не встигли розбити на правобережжі Стрипи. Подібні речі негоже забувати будь-якому шляхетному пану, тим паче королю…

І тим не менш, я не можу піти назустріч навіть тобі, який особисто допоміг мені урятувати ситуацію. Не можу звинуватити людей у неіснуючих гріхах, бо винними їх не вважаю ні в чому… Отаке моє слово.

Немирич похнюпився, король же заговорив дещо м’якше:

— Всі ми знаємо, наскільки величезне горе спіткало тебе і всю твою родину. Смерть неповнолітнього сина, батькового спадкоємця — це жахливий удар, згоден. Проте навіть скуштувавши такий величезний келих гіркоти, ти мусиш змиритися з ситуацією й поховати в глибинах власної душі всю оту гіркоту, що приготувала тобі лиха доля! А щоб нести свій розпач іншим людям, навмисно чинити їм неприємності й усілякі капості?.. Ні-ні, про це навіть не думай! І моєї підтримки у таких намаганнях ти не дістанеш. Можеш навіть не розраховувати, все це даремно.

Вони побесідували ще приблизно чверть години, доки Юрій не зрозумів остаточно: його королівська величність не жартує, всі його потуги домогтися справедливості даремні!

Ледь-ледь минуло два тижні після жахливої й безглуздої загибелі Томаса, як «чесні любельські месники» навідалися до Кисилина знов. Проте цього разу вони нічого не громили, не трощили, ані бешкетували. По-перше, цього разу «чесних месників» було як не удвічі, то, можливо, утричі більше, ніж на початку вересня. По-друге, тепер вони всім гуртом пішли прямо до війта й поставили просту вимогу: якщо социніяни не хочуть добровільно полишити межі Кисилина — нехай пан війт усією своєю владою вижене їх геть, таким чином виконавши волю, чітко й недвозначно висловлену Любельським трибуналом. Інакше нехай начувається…

Війту не лишалось нічого іншого, як тільки звернутися до социніян: мовляв, такі справи, що мусите полишити одне з двох: або свою єресь аріянську — або Кисилин. Після того брати социніяни (включно з ректором кисилинської школи, якого ще два тижні тому війт запрошував у гості) були змушені сформувати депутацію до Юрія Немирича і благати його про заступництво перед вищою владою.

Хоча прохання виходило з вуст людей, які щойно не вберегли від загибелі Томаса, а тим паче, що пан полковник разом із сім’єю перебував у жалобі, він змушений був погодитися. Бо вигнання з міста обернулось би трагедією для десятків, якщо не сотень сімейств. До того ж досі у Речі Посполитій социніян намагалися придушити, але ж зовсім потроху… Навіть рішення Любельського трибуналу он скільки часу не виконувалось! Що ж змінилося тепер, наскільки реальною є загроза?.. І чому зараз?! Адже социніяни пліч-о-пліч з католиками боролися проти козацького бунту! І от мають…

Втім, звернення особисто до Яна ІІ Казимира виявилось абсолютно пустопорожньою затією. Можливо, розізлившись в душі на братів-социніян за те, що не вберегли Томаса, Юрій обстоював їхню позицію не надто рішучо. А його намагання звинуватити «чесних любельських месників» у перевищенні повноважень лише потішило короля… а може, й роздратувало. Добре, що його величність (завзятий католик, який вирізнявся нетерпимістю до іновірців) бодай приховав справжні свої почуття з поваги до горя, пережитого Немиричем. Але ж результату не було, жодного результату!..

Доводилось вертатися в Кисилин ні з чим. Схоже, якщо по завершенні війни з бунтівними козаками католики взялися за виселення социніянської громади з міста, то цього разу вони таки досягнуть своєї мети.

Юрій Немирич мріяв про своєрідне царство справедливості, яке можна було, на його думку, побудувати на теренах Речі Посполитої. Вірив у це щиро та пристрастно. Брати-социніяни, здавалось, мали би стати основою такого ідеального царства, а першим його оплотом мали б виступити південно-східні землі, що належали шляхті переважно русинського походження.

Проте всі його плани невідомо чому зазнавали краху. Спочатку бунтівні козаки під проводом Богдана Хмельницького забрали саме ці благословенні землі під свою Гетьманщину, а згодом ректор і всі викладачі кисилинської школи не вберегли любого синочка Томасика.