Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

Тож коли на ранок хворий прийшов до тями, вона сиділа біля скорботного ліжка й лише час від часу беззвучно здригалася, щосили подавляючи схлипування, Юрій з братом Стефаном стояли позаду. Томас слабко посміхнувся, з ніжністю подивився на матір, ворухнув пошерхлими губами, намагаючись щось сказати, але у нього довго нічого не виходило. Нарешті через силу вимовив:

— Шкода…

Але чого саме чи чому юнакові «шкода»?! Батько схилився над ним, уважно прислухаючись до шипіння і стогонів, що вилітали крізь зчеплені від болю зуби. Нарешті почув:

— Тату… бережіть ма-а-а…

Після чого юнак знепритомнів. У Ельжбети почалася істерика, і Стефан обережно вивів її з кімнати. Тим не менш, не зважаючи на все, лікар доволі впевненим тоном заявив: якщо княжич Томас доволі спокійно провів минулу ніч — отже, тепер йому набагато краще! Якщо і наступна ніч пройде так само спокійно, то, попри невтішні попередні прогнози, на щось все ж таки можна сподіватися.

— А ти упевнений?! — загрозливим тоном спитав Немирич. На обличчі ескулапа з’явився прикрий вираз, він не відповів нічого, лише мовчки відвернувся і зник за дверима кімнати, де перебував скалічений.

Але ще до обіду стан Томаса погіршився, намацати пульс було майже неможливо, дихання стало ледь помітним.

— Що з моїм сином? — тужливо простогнав Немирич, вислухавши звіт лікаря. — Ти ж обіцяв…

— Це раніше я обіцяв, але тепер змушений…

— Врятуй мого синочка! — скрикнула Ельжбета. — Адже ти можеш, можеш?.. Відповідай нарешті!

— Не знаю, ваш хлопчина і без того надто довго протримався. Три дні — це для такого кепського стану ого-го скільки!.. Якби не його молодість і не сила здорового загартованого організму…

Нещасна матір схопилася за серце і знепритомніла. Служниці винесли її з кімнати, розгублений лікар розвів руками і знов пішов до безнадійного, як усі зрозуміли, пацієнта.

Через кілька годин Томас опритомнів, тоді послали за священиком. Після сповіді всі зібралися разом. Юрій тримав маленьку руку сина у своїх великих долонях. Спочатку юнак був при тямі, але невдовзі почав марити, весь час поривався щось сказати. Батько і дядько щосили стримували сльози, нещасна матір плакала. Не ховаючись.

Під вечір Томас замовк, тільки тихенькі стогони час від часу виривалися з його грудей. Близькі згуртувалися біля ліжка вмираючого ще тісніше. Стогони припинилися тільки опівночі, їх змінили різкі хрипи, дихання юнака стало уривчастим і нерівним, потім взагалі припинилося. У кімнаті запанувало глибоке мовчання: все було скінчено.

Слідом за тим залунали крики й ридання. Стефан вивів вагітну Ельжбету геть із кімнати, Юрій же залишався біля щойно померлого. Перебуваючи в повному розпачі, він вкривав поцілунками його досі ще тепле обличчя і нерухомі руки. Невтішного батька неодноразово намагалися вивести слідом за дружиною, проте він не дозволяв цього зробити. Піддався, тільки коли Стефан повернувся і, схилившись до нього, обійняв за плечі та ласкаво потягнув за собою.

Втім, коли померлого синочка обмили, перевдягнули у чисте і поклали в труну — повернувся й мовчки сидів, не звертаючи увагу на тих, хто час від часу заходив до приміщення.

Душу Немирича терзав нестерпний біль. Під суворою зовнішністю полковника насправді ховалося любляче трепетне серце. І тепер, сидячи біля скорботної домовини, Юрій картав і звинувачував себе у смерті любого синочка. Він відмовлявся зрозуміти, як же сталося, що його Томасик, на якого батько покладав величезні сподівання, отак раптово, безглуздо віддав Богові душу?! Чому Всевишній не врятував його любого синочка, чом не зупинив, не утримав від необдуманого кроку?!

Чому влаштував усі справи в розколотому, розореному королівстві Польському таким чином, щоб у критичну мить поруч з юнаком не було мудрого батька?..

А може, зовсім не Господь у цьому винен, а… люди?..

Може, винна социніянська громада міста Кисилина?!

Або недолугі викладачі тутешньої социніянської школи…

Пан ректор, який пішов у гості до війта замість того, щоб бути з дітьми…

Пан війт, який запросив у гості ректора…

Він же приділяв їм усім стільки уваги!.. Обстоював їхні інтереси у сеймі!.. Щедрою рукою сипав гроші!.. А земля, виділена під цю кляту школу?..

І ці телепні не зуміли пригледіти за любим його синочком…

Томасику, Томасику, маленький мій, як же так сталося?! Ти ж зростав таким талановитим, таким розумним і успішним!.. Якби твоя душа не неслася зараз вищими сферами назустріч Господові — та ми би з тобою, коли б ти виріс…Ми б таке…

Але тепер не виростеш. Томасику, Томасику, як же так сталося?! Звісно, Ельжбета вагітна. Не можна виключати, що вона народить ще одного сина.

Іншого синочка…

Маленька донечка Барбара в них є, вона зараз вдома зі служницями. А раптом народиться ще одна донька? Чи все ж таки син…

Так, виключати не можна ні одного, ані іншого, але…

Але в будь-якому разі, хто ж замінить у зраненому батьківському серці тебе, любий мій Томасику?! Ніхто не замінить,