Стефані Маєр - Господиня

А коли нарешті знайшов, то від голоду був ладен гризти каміння. На той час я лишився на ранчо сам, тож мені було нікому показати свою знахідку. Я обстежив кожен закуток і кожну щілину, і побачив непогану перспективу. Я вирішив: нехай це буде мій туз у рукаві, і я його притримаю — ну так, про всяк випадок. Такі вже ми, Страйдери, — готові до всього.

Ми перетнули освітлене місце — світло лилося зі стелі крізь дірку завбільшки з кулак і падало на долівку невеличким яскравим кружальцем. Коли воно лишилося позаду, ще одна плямка світла показалася далеко попереду.

— Тобі, мабуть, цікаво, звідки це все тут узялося, — ще одна пауза, коротша за попередню. — Мені теж було цікаво. Я провів маленьке дослідження. Ці печери — це труби, по яких підіймалася лава. Уявляєш? Колись це був вулкан. Утім, це і зараз вулкан. І не зовсім мертвий, як ти за мить переконаєшся. Усі ці дірки й тунелі — це бульбашки повітря, що потрапили в застигаючу лаву. За останні двадцять років я чимало над ними попрацював. Деякі труби з’єдналися легко, з іншими довелося трохи пофантазувати. Ти бачила стелю великої зали? Для того, щоб її зробити, я витратив не один рік.

Кортіло запитати, як йому це вдалося, проте я не розтуляла рота. Мовчати було безпечніше.

Нахил землі під ногами ставав дедалі крутішим. Суцільна поверхня обривалася крутими східцями, але на вигляд вони були цілком безпечними. Джеб упевнено повів мене вниз. Що нижче ми спускалися, то спекотніше й вологіше ставало.

Коли знову почулося дзюрчання голосів, цього разу попереду, я напружилася. Джеб заспокійливо поплескав мене по руці.

— Тобі сподобається це місце — воно наше улюблене, — сказав він.

Широке склепіння було повне мерехтливого світла. Сяєво було такого ж кольору, що й у великій залі,— чисте і біле, проте якось дивно ряботіло, ніби пританцьовуючи. Як і все решта, чого я не розуміла у цих печерах, світло мене лякало.

— Ну, от ми й прийшли, — захоплено оголосив Джеб, проводячи мене крізь склепінчастий прохід. — Що скажеш?

Розділ 17
Зустріч

На мене війнуло жаром. Я увійшла в нього, наче у стіну пари. Щільне вологе повітря клубочилося в мене над головою і краплинами осідало на спині. Я машинально розтулила рот, аби вдихнути побільше кисню з несподівано густого повітря. Посилився запах — той самий металічний присмак, що залип у мене в горлі й відчувався у місцевій воді.

Відлунюючи від стін, звідусіль долинало дзюркотіння голосів — басів і сопрано. Я занепокоєно примружилася, вдивляючись у вируючу хмару вологи і намагаючись зрозуміти, звідки походять голоси. Тут було дуже ясно; стеля була надзвичайно яскравою, як у великій залі, лише набагато нижчою. Світло відбивалося від краплин вологи, що зависли в повітрі, створюючи мерехтливу завісу, що ледь не засліпила мене. Поки очі намагалися звикнути до світла, я панічно вчепилась у Джебову руку.

Мене зачудувало, що ці на диво плавні, спокійні голоси жодним чином не відреагували на нашу появу. Можливо, нас іще не встигли роздивитися?

— Тут трохи затісно, — вибачливо промовив Джеб, відганяючи від обличчя клуби пари. Він сказав це так, наче ми були тут самі,— у звичайному розмовному тоні, достатньо голосно — я аж підскочила. Але дзюрчання не припинялося, ніби він не зронив ні слова.

— Не те щоб я скаржився, — вів далі Джеб. — Якби не було цього місця, я б уже помер тисячу разів. Звісно, першого разу я застряг тут проти своєї волі, але якби цього не сталося, де б ми ховалися зараз? А без схованки усі ми трупи, еге ж?

Він змовницьки підштрикнув мене ліктем.

— А як тут усе гарно розташовано! Я б сам ніколи до такого не додумався, навіть якби міг зліпити печери власноруч.

Від Джебового сміху туман трохи розвіявся, і нарешті я побачила, де ми.

Під високим склепінням печери, повної пари, текли дві ріки. Ось воно, дзюрчання, що насторожило мій слух! То хлюпотіла вода, потрапляючи на багряну вулканічну породу. Джеб розмовляв вільно, наче ми самі, тому що так воно й було.

Насправді то були річка і потічок. Потічок був ближче до нас; у яскравому світлі, що падало згори, він нагадував срібний ланцюжок, який звивався між кам’яними берегами — такими пологими, що постійно здавалося, наче він їх от-от затопить. Його дзюрчання було чистим і дзвінким, як голосок дитини.

Ріка ж, закутана в густі хмари туману, що здіймалися з дірок, які зяяли в землі біля дальньої стіни печери, промовляла нижчим і м’якшим джерготінням. Вона була чорною і далі ховалася вглиб, під землю. Уздовж усього її річища вода широко розмила і скруглила камінь. Діри видавалися темними і небезпечними, а річка ледве проглядалася між берегів, стрімко плинучи до невидимої і таємничої цілі. Мені привиділося, що вода у ній кипить — такий жар і стільки пари від неї підіймалося. Та й джерготіння її було схоже на булькання окропу.

Зі стелі звисало декілька довгих тонких сталактитів, що перекрапували в сталагміти, які повиростали під кожним із них. Дві пари вже зустрілися, перетворившись на колони, що розділили два водні потоки.

— Тут слід ходити обережно, — сказав Джеб. — Гаряча ріка має дуже стрімку течію. Якщо впадеш туди, прощайся з життям. Такс вже раз трапилося, — спохмурнівши, він схилив голову, віддаючи данину спогаду.

Швидкі води підземної річки налякали мене. Я уявила, як падаю в її смертоносний киплячий потік,