Борис Левандовський - Байки проти ночі

Він обійшов крісло, розгойдуючи тацю, ніби в танці, і зупинився.

— Пора…

У відповідь йому пролунав сміх, що нагадував передсмертне вороняче каркання, крізь який ледь почувся тріск шкіряних ременів, що розірвались, наче тонкі гумки. І хтось, зігнутий вагою величезного горба, повільно підвівся йому назустріч…

— Каре!

Влад оглянувся на прищавого типа в синій болоньєвій куртці, який уже хвилин зо п’ять тупцював за його спиною. Хлопець підморгнув і усміхнувся.

— Ризикнеш? — явно один із постійних парафіян, які сповідують місцеву релігію — культ бубон і черв; рука з банкою пива застигла на рівні грудей. — Кілька ударів… і вважай, день минув на сто пудів.

Влад знизав плечима, але його рука вже тяглася до тієї кнопки на автоматі для гри в покер, що переводить призову комбінацію в стадію подвоєння очок… якщо пощастить. А останні півгодини йому таланило шалено.

Він почав чути голос.

Немов хтось шепотів у самісіньке вухо. Спершу Влад роззирнувся — але настільки близько до нього ніхто не стояв, — а потім вирішив, що це через глюк більшості приміщень, у яких надто мало місця в атмосфері, щоб витримати стільки нервових людей, плюс півтори дюжини ігрових автоматів, які народжують під акомпанемент пришибленої попси з динаміків на стелі ні з чим не зрівняну какофонію.

Потім Влад зрозумів, що голос нашіптує йому мудрі речі й звучить дедалі чіткіше, начебто якісь невидимі двері в його голові відкриваються ширше й ширше… Він почав прислухатися — і справи покращилися. Незабаром у правому верхньому куточку екрана сума кредиту перевалила за тисячу очок.

— Велика, зуб даю. Якщо не вискочить «сокира», — сказав прищавий, коли палець Влада торкнувся кнопки.

Однак цієї миті голос з’явився знову й відмовив його від розіграшу комбінації, яка пророкувала дев’яносто шість відсотків імовірності, що випаде «сокира» — сімка. Влад майже без вагань відправив помножену в сорок разів ставку на шести монетах у кредит.

Хлопець за спиною хмикнув і протяжно ригнув, обдаючи Влада пивним духом, потім рушив в інший кінець зали, де швидко зібрався гурт тих, хто сподівався побачити Великий Удар. Влад краєм вуха вловив, що йдеться про чотири тисячі монет — майже вдвічі більше, ніж він зараз мав у кредиті. Але нехай за цим стежать «банкрути» й ті, хто просто любить потусуватися серед дзенькоту і брязкання в тютюновому тумані. У нього своя гра. Найкраща з того часу, як він уперше переступив цей поріг.

Удар по кнопці запуску: п’ять однакових «сорочок», почерговий переворот — нова комбінація.

«Дупа», — каже голос.

— Угу, — погоджується Влад і без особливого жалю міняє всі п’ять карт: при такому розкладі майже жодних шансів у принципі не було з самого початку.

Передчуваючи серію «пустушок», Влад зменшив ставку ходу до однієї монети. Голос змовчав, бо, мабуть, думав так само.

Знову натискання кнопки «пуск» — знову розкладання.

Заміна трьох карт — ні зачіпки.

І все повторюється.

Тим часом збудження гурту в другому кінці зали зростає: гравець прийняв остаточне рішення й готовий стрибнути в темряву без під страховки.

Влад ловить «стрит», але тільки на одній монеті — це подачка в бляшанку жебрака — і «згоряє», піймавши «сокиру» на першому Ударі.

П’ять карт, переворот.

Гул голосів на мить завмирає… і вибухає осколками вигуків — у того, що йшов на Великий Удар, останньої миті здали нерви.

На екрані мелькання «сорочок», Влад криво посміхається: ще не всі відкриті, але вже все зрозуміло. Цей відрізок шляху треба просто перебороти, Трохи терпіння — і ти знову на швидкісній магістралі. Головне, не прошляпити момент, тому що відрізок асфальту може бути дуже коротким.

Гурт осторонь схвально ірже, коли гравець у миттєвому пориві кидається до «покера» (схоже, сам ще не розуміючи, що коїться) й лупить по кнопці. Влад відволікається, але зі свого місця може тільки чути: точне влучення. А взагалі, все це його мало цікавить.

Однакові «сорочки», переворот, заміна двох карт з надією скласти просту комбінацію із трьох валетів… Пік! — відповідь цього електронного дегенерата, що зжер чергову монету. І все повторюється спочатку.

Високий хлопець праворуч, який недавно почав гру на сусідньому «покері», б’є долонею по чарівній кнопці (пік!) і йде з порожнім поглядом. Влад знає, як він зараз почувається, побачивши в кредиті дірку від задниці. Але співчуття до того, хто програв, — останнє, що тобі необхідно, якщо серйозно збираєшся щось витрусити з цієї купи писклявого металобрухту… Це він засвоїв за ті щоденні п’ять-шість годин, які проводив тут останні два тижні. Коротше, співчуття зовсім не корисна річ для твоїх кишень, і воно здатне лише перетворитися на синонім руйнування