Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Хай йому грець, я чув багато хорів, та жоден з них не може рівнятися з цим хором на сходах!

Я був очарований, а їм хоч би що — знай співають наперемінки то сумних пісень, то веселих. І мене то смуток огортав, а то така радість, що аж жижки трусилися пуститися в танець по історичному майдану. Гарні то були пісні.

Найдужче сподобалась мені балада про безталанну дівчину з Герцеговини. Спочатку я мало не розплакався, а далі поринув у задуму.

Потім відкілясь появився молодіжний джазовий оркестр. Грали як чорти, а може, й краще. А всі танцювали, мов навіжені. Можна сказати, фестиваль сучасного танцю. Хлопці з дівчатами, дівчата з хлопцями, а хто не мав пари, той вигинався під музику сам, наче в нього вселилися злі духи.

І в мене вселився якийсь дух, отож і я утнув сам із собою твіста. Слово честі, ноги самі просилися в танець, і мені здавалося, що я танцюю, як молодий бог.

Геть забув про білий світ, а коли забув, то де вже було згадати, що ми повинні в «Йованці» чекати на дядька Леона.

А як згадав — пойняв мене розпач. Кинувся я до Іва.

— Іво! — гукнув. — Що ти робиш? Дядечко ж на нас чекає!

Іво, звісно, хотів і далі співати й танцювати.

— Іво, змилуйся, знову ж буде скандал!

Іво ще якусь мить був геть запаморочений, та ось нарешті отямився і зітхнув.

— Чув? Бачив?

— Чув, бачив, але тепер нам треба мчати до «Йованки».— Я потягнув його за рукав.

Іво йшов як загіпнотизований. Подалися ми просто до «Йованки», а там уже замкнено.

— Ловка історія! — скрикнув я.

— Не журися,— відказав Іво.— Підемо до небоги старого Палади, де лежать наші речі.

Прекрасна думка, тільки нам геть вилетіло з голови, де та небога мешкає. Я добре пам’ятав, яке у неї волосся, які очі, як вона була одягнена, проте, на жаль, ніяк не міг згадати ні назви вулиці, ні номера будинку.

Раптом до нас підійшов молодий хлопець з гітарою.

— Ви, товариші, з «Альбатроса»? — питає.

Убив нас та й годі! Хотів би я бути з «Альбатроса», але ж не був, тому й одказав мимохідь:

— Ні, друже, я з Варшави.

— З Варшави! — радісно вигукнув хлопець.— То ти поляк!

— Поляк,— відповів за мене Іво.

Ще мить, і я впевнився, як добре бути поляком, особливо тоді, коли тобі ніде спати. Бо невдовзі виявилося, що молодий гітарист по вуха закохався в одну студентку з Варшави і, хоч минув уже цілий рік, ніяк не міг одкохатися. Тим-то він сумував і носив біля серця її фотокартку.

Чудасія та й годі! Він учився в Загребі, вона у Варшаві, і весь час писали одне одному листи.

Щоб якось втішити його, я сказав:

— Не журіться, адже тут стільки фантастичних дівчат. Англійки, французки...

— О ні! — гаряче заперечив гітарист. — Такої, як Аня Сорочинська, нема на всьому світі!

Хай буде й так. Мені не хотілося сперечатись, тим паче, що він справді був правильний хлопець і, довідавшись, що нам ніде ночувати, зараз же запропонував:

— Я візьму вас на «Альбатроса», передрімаєте до ранку, а вранці знайдете дядька, і все буде гаразд.

Виявилося, що «Альбатрос» — це яхта студентського спортивного товариства. Просто розкіш!

Подалися ми до пристані, де стояли вітрильні човни. Ішли вздовж старезних оборонних мурів. Було таємничо і дуже романтично: небо всіяне зірками, повітря насичене запахом олеандрів, море спокійне, як дзеркало, а в воді, мов у свічаді, відбиваються усі вогні. Просто чарівно.

Було б іще чарівніше, та я прямо засинав по дорозі. Іво хитався, я його підтримував, а студент усе розповідав про Аню з Варшави, дістаючи з бумажника щораз іншу її фотографію.

Яхта стояла пришвартована до набережної. Я не міг навіть помилуватися нею, бо так хотів спати, що аж повіки злипалися. Зате я милувався зручною койкою і м’яким матрацом, на якому мали спати ми з Івом.