Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

Люди, народи – ось хто їх створює, їх утворює та утверджує. Не видумують, а саме створюють – з часу та простору, зі звуків та тиші, наче місять із глини протягом кількох століть. І тоді замовлення, камлання й пісні стають молитвами і святими писаннями, а танці навколо полум’я, колективні рухи перед полюванням – ритуальними ходженнями навколо барханів, скель, статуй, території, храмів. Так народжується нова енергія, новий образ бога. Божественна енергія, збурена зусиллями багатьох поколінь. Джерело, до якого можуть і будуть звертатися нащадки, черпаючи волю, силу, віру в свою правоту, світогляд. Коли немає такого джерела, коли воно зникає, усихає, люди або помирають від спраги, або починають процес відтворення бога з самого спочатку…» – так думав Сірий, з останніх сил здираючись на гору Хом’як. Він намагався узагальнити своє життя, підбити підсумок, зрозуміти, чому сталося саме так, і за що саме йому випала така паскудна доля, та й взагалі, за що такі паскудні долі випадають людям? Але відповіді він не мав, лише навпомацки, як оце зараз хапався за маленьку ялинку на схилі, хапався і за думки про походження віри та сутність богів. А все ж якийсь час йшло нормально, життя налагоджувалося, Сірий навіть почав бачити в такому – спокійному, послідовному – порядку речей якийсь такий сенс і привабливість; і звідки взялася смертельна хвороба – невідомо, як і звідки взявся той клятий піп, одне зачепилося за інше, і ось тобі маєш – все, кінець, фініш, ауфідерзейн! І тепер вже нічого не повернеш, не зміниш, і потрібно йти, дертися нагору, по дорозі, яка будь-якому старому діду дається втричі легше – сили з кожною хвилиною покидають Сірого, і лише одна думка надає наснаги – на відміну від інших, йому не доведеться повертатись.

Вікторія теж піднімалася нагору – крутими східцям дзвіниці храму Воскресіння, але точно знала, коли і задля чого має повернутися. Побувавши на дзвіниці нещодавно із дідом, вона приголомшилась неймовірним краєвидом і не могла не використати таку можливість – їй насправді припала до вподоби ідея – зробити документальний фільм про місто, про колекції років, колекції часу, про долі людей; бо люди забувають і відходять, а плівка, цифра допоможуть зберегти все значно довше, та й точніше; тож потайки домовилася з тим самим рудим куцебородим дяком, що супроводжував їх перший раз. Дяк, на диво, швидко погодився; очевидно, він любив дзвіницю, любив дзвони, тож повідомлення Сікорського, що в стіні існують порожнеча і велика тріщина – Вікторія показала йому на відеокамері все, що занотувала з вікна жіночого туалету мерії, – глибоко вразило його. Дяк назвав час, коли можна прийти, самотужки швидко вирішив формальності з настоятелем – той якраз відбував на відкриття крематорію – і от тепер вів дівчину ближче до неба. Погода стояла листопадна, кругом, як жартував дідусів друг Сергій Кіндратович, – «…тільки голі дерева, без майок, без трусів», але ж саме це й звільнювало пейзаж від зайвини – місто крізь мереживо чорних гілок і вологе повітря лежало перед нею як на долоні, навіть ріка відкрила свої береги, смужку холодної води, що повільно несла пале листя, – видно далеко, далі немає й куди. Аби ще не вітер, який рвав статичність картинки, розхитував краєвид, однак, напевне, він дув тільки тут, нагорі, та десь в передмісті – натомість, центральні вулиці просвічувалися сонячним промінням, спокійні і тихі. «Зачароване місце, – подумала вона, – наче ліс. Маленький темний кам’яний ліс, в який, якщо потрапити, то не виблукати-не вибігти-не вискочити-не виповзти…»

Її погляд блукав по будинках і дорогах, розшукував парки, всі знайомі місця, – все мало значення, все мало стати важливим, кожна деталь цікава, потрібно тільки підібрати правильний ракурс, правильний кут, спіймати світло; а ось невеличкий майданчик неподалік від церкви, там зазвичай сидять художники-заробітчани, аматори-пенсіонери, які спеціалізуються на сувенірних картинках, малюючи найдавніший храм міста, щоб потім продати незадорого десь на вулиці. Зараз там сидів лише один горе-митець і ретельно розатирав на мольберті фарби. Вікторія наблизила зображення, і…цього не могло бути! За мольбертом сидів художник, її художник, заслужений митець, визнаний в Європі, лауреат і член, точніше, багаточлен (тьху) і так далі, і так далі, і так далі! Це, без сумніву, він, але значно старіший, ніж вона його пам’ятала, – сивий-сивий, зігнутий, зовсім зсохлий, наче завдяки новій даті народження став старший не на два, а одразу на двадцять років. Вона відвела бінокль від очей із подивом і досадою – особистих емоцій до цього чоловіка зараз уже не відчувала – він їх вбив, знищив; натомість, невже він так низько опустився, невже так упав, що тепер малює, як і всі інші недолугі муляри, церкву, і продає картинки гамірливим іноземним туристам, що випадково заблукали сюди в пошуках юних наречених, та містянам-обивателям, для яких живопис – це намальована фотографія об’єкту, який вони можуть впізнати? Вікторія відчула несподіваний смуток, але не стільки за людину, скільки за митця, який раптом закінчився і перестав існувати.

Художник – а то дійсно він зараз сидів напроти дзвіниці й закінчував черговий малюнок – після хвороби і операції почувався вже значно краще. Руки майже перестали тремтіти, і він був готовий повернутися в майстерню до серйозної роботи, але поки вирішив відтворити професійні навички на свіжому повітрі, а позаяк собаки він уже не мав, то за постійний об’єкт малювання вибрав саме церкву – кольори бань його приваблювали безсистемністю змін барв, які наче символізували наш час, та й працювалося, дихалося тут прекрасно. Художник був задоволений прожитими роками; і тепер вже знав напевне, що старість починається саме тоді, коли людина втрачає можливість стати щасливою, натомість, замінює щастя звичайним задоволенням; тобто старість – це коли людина здатна лише на те, щоб бути задоволеною, і нездатна бути щасливою. Самотність останніх років надала йому багато вільного часу, багато часу для роздумів, і художник чітко усвідомив вельми просту річ – немає жодних гарантій, їх не дає ані походження, ані освіта, ані соціальний статус, ані посада, ані інтелект, що людина вчинить по-людськи, не піддасться на спокуси. Закон лише окреслює коло вчинків, до яких заборонено вдаватись і засвідчує покарання; але ж коли в суспільстві зникають спільні цінності уявлення про буття (навіть віра в Бога вже не є такою), то закон стає також лише інструментом для оборудок. І в таких умовах катастрофи