Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

мертвий, але мама в це не вірить, вона дивиться вперед і, знемагаючи, тягне, тягне. Падає, але знову тягне…

То вже не мама, а птахо-жінка Гамаюн з маминим обличчям. Із малюнку Марії Примаченко. Натужно відривається від землі, злітає, піднімаючи за собою фанеру з мертвим татом.

Туман густішає, густішає, і вони удвох зникають у хмарах… Я намагаюся крикнути їм: «Поверніться! Ще дуже рано! Ще є час!», але не маю на це сили.

– Хто настучав про смерть мами? Завтра генерал сорве погони!

Цей крик повернув мене у камеру автозаку. Я розтулила повіки:

– Відчепіться! Мені душа підказала, що мами вже нема. Серце! Воно ось тут, зліва.

Пересувна тюремна камера ревнула мотором і рвучко рушила з місця. Я безвільно сахнулася назад, і нові, змінені вартові притисли мене до сидіння.

Немає моєї мами і мені вже нічого не страшно. Я боялася одного: чи витримає вона це судилище, чи сприйме вирок (а вони його зі страху, мабуть, готують), чи зрозуміє мою поведінку?

Мамуню, ти ж благала: Янко, покинь цю глупу політіку! Ти у мене красіва, як королєва, розумненька, везуча. Маєте з Ігорем зароблені дєньжата, оп’ять заніміться бізнесом, то й проживеш щасливо і довго. Послухайся. Житіє таке коротке: в одні двері ввійшла, в інші вийшла. І як не було. Як і не заходила зовсім. Тільки тінь промайнула. Живи, як твої однокласники і однокурсники. Не спасеш ти Україну. Хай інші, хай мужчини занімаються. Молю тебе, дочечко, покинь.

Пізно, мамо. Вже пізно. Я вибрала цю дорогу, і ця дорога обрала мене. Амінь!

15

У Райськім саду політичного лідера Бережані Пашки Мовчуна знову розпалювались пристрасті.

Цього разу у зв’язку зі смертю мами Улюблениці. Сьогодні в обід нам стало відомо, що судейка-іудейка Лаврентьєв не відпускає нашу Яну на похорон. Уявляєте, не дозволяє одній із найвпливовіших і найкрасивіших жінок Європи, донедавна голові уряду, фактичній переможниці президентських виборів (навіть після масштабних фальшувань, вона відстала від Хазара лише на кілька тисяч голосів). І не відпустити на похорон матері?

– Ось попадеться мені цей недо-Ростик! – рубанув м’ясник і став набивати люльку. Він не палив, але віднедавна повірив, що люлька різко додає людині «виду» (це професійне словечко стосувалося, як виявилося, не лише м’яса) і яскравої українськості. Тому лише набивав люльку, довго тримав її в роті, іноді запалював, але не втягував дим у себе, а навпаки – видував.

«Недо-Ростик» – дуже сподобалося молодій вчительці української мови та літератури. Вона притислася гарячим, напруженим стегном до вчителя історії Мар’яна, з яким перед зборами двічі зігріли вужа[87] в урочищі Трьох джерел (він знав, що Мар’янка зараз без плавок, бо жартома підкинув їх вгору, а вони зачепилися за недосяжну гілочку молодої сливки-дички), сказала:

– Горщик тотально розчарував, зневірив націю. Він був лиш поганеньким актором: вилізти на Говерлу, скупатися в Дніпрі на Водохреща, постояти у соборі на Великдень… Бездарний везунчик. Треба піднімати народ, витягувати його з тванюки зневіри. А може, нам, як протест, оголосити голодівку в Бережані? Проти антигуманності, варварства цієї чужинецької влади?!

– Щодо екс-президента Глущенка, Мар’яна, звичайно, справедлива. Але сьогодні він вже історичний експонат. Хай доглядає своїх павичів та перебирає трипільські горщики. Протестне голодування – це сильний захід, – сказав, вставши з брезентового крісла під японською вишнею, директор музею імені Шевченка Кость Шевченко. Він тривалий час намагається перевести музей з муніципальної власності в обласну, і, оскільки це йому не вдається, винуватить свою неприховану опозиційність до антиукраїнської влади. А хочеться, щоб солідне фінансування йшло з області, зарплату можна збільшити і т. д. Він ще трішки подумав, повагався і мовив:

– Слава Україні! Героям слава! Я, звичайно, за ваше, Мар’янко і Мар’яне, голодування. Але поставте до відома міськвно, бо вони проти вас, молодих, щось паскудне затіють…

– Хай читають Конституцію. Вона гарантує нам це право, – рішуче заступився за Мар’яну вчитель історії Мар’ян.

Пашка Мовчун пильно стежив за дискусією, не втручаючись у неї: хай вигорять емоції. Він знав, що чим радикальніші пропозиції, тим легше буде провести безпечне, розумне рішення. Поки що все йде саме за цим сценарієм. Нехай іде. Нормально. Підсумок підбиватиму я.

Можна було б діяти рішучіше, активніше, якби було централізоване фінансування. Тоді б до мене потягнулися люди. А так… жалюгідні подачки місцевих злидарів-бізнесменів. Відчіпне. Навіть Ленін робив свій пітерський переворот на німецьких грошах. У пролетаріату їх не було.

А тут посадили на повну дієту. Ще трішки протримаюсь, а далі – покотимось у прірву, де незалежній Україні немає місця. Ентузіазм нації вичерпується.

Правда, недавно до нас приєдналися троє молодих патріотів. Земляки. Двоє студентів і один водій-дальнобійник, який скуштував західної демократії. Що скажуть вони – нові, свіжі? Прийшли продовжувати нашу справу чи виштовхувати нас на узбіччя боротьби за Україну? Заохочую їх поглядом: говоріть, у нас демократія.

Руде, веснянкувате, кострубате, гострокутне, як жидівська