Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Не пропустить шансу познущатися, продемонструвати свій гадючий інтелект.

Вона досі не відчуває небезпеки. Не усвідомлює, що вже у клітці, ключ від якої в кишені Хама Батия. Ну просто-таки Скіфська баба. Без серця, без відчуття страху і небезпеки. Та попросила б аудієнцію з Хазаром. Дала б слово, що не буде більше пхатися у президенти чи й просто – в лідери.

Хай би вона сказала це публічно. З усіх екранів, динаміків, шпальт газет… Визнала свої помилки. І живи собі у власне задоволення. Заведи і доглядай свій бізнес. Відпочивай на найдорожчих курортах.

Протягом одного дня можна змінити свою долю. Ні, вперлася буйволом. Рятуйся, дурепо! Рятуйся, зміюко!!! Бо за кілька днів оголосять вирок. Він уже лежить в сейфі судді Лаврентьєва. Моє свідчення – чиста формальність. Все вже вирішено без мене.

Засюркотіла мобілка.

Перший помічник Хазара. Льонька.

– Голова держави нагадує своє прохання. Не забудьте обіцянку.

– На пам’ять не скаржуся, – і вимкнув телефон.

Їду. До зек-прем’єра. До загнаної у клітку Вовчиці…

14

Задихаюся! Спазми обценьками перехоплюють горло.

Водій автозака не випускає сигарету з зубів. Дим цідиться сюди крізь маленьку дучку для спілкування з ним наглядачів. Суха, гаряча пилюга, змішана з тютюновим димом, висить в автокамері, як загуслий туман. Велика зелено-золотиста муха пронизливо дзуменить і норовить вилетіти із замкнутого простору. Стоїмо на одному місці вже четверту годину. Спеціально, щоб вимотати з мене сили, виснажити.

Муха б’ється об гаряче залізо, сідає на чоло, на губи, на руки. В’їдлива, розлючена. Відмахуватись наглядачі заборонили: «Ніззья зеку при транспортіруванні махать руками». Бояться, що втечу? Куди? З України – в Україну.

Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали, коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?

А ось тут Тарасова могуть. Ось вона, в наступних його рядках:

Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п’ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Межи людьми, як люде.

Заметушилися наглядач і наглядачка. Огрядна, з різким запахом поту молодиця, напхом втиснута в міліцейський кітель, однак зі слідами вже минущої грубуватої вроди, міцно взяла мене за зап’ястя, притиснула до себе. Наглядач – високий, доглянутий майор із смаглецем після відпустки, завчено відімкнув дверцята і вискочив на повітря. Встигла побачити: стоїмо біля цирку, на майдані Перемоги. У них перезміна варти.

Водій також вийшов з машини. І наглядачка глухим, шиплячим шепотом буквально ввірвалася в моє ліве вухо:

– Просили передать: твоя мама умерла… Завтра похорон.

Прочинилися двері, і молодиця-конвоїр до гострого болю стиснула моє зап’ястя. Щоб я мовчала.

– Мамо! Матусечко моя найрідніша! Вже ти не почуєш мене! Ти вже дуже далеко!

Наглядачка такими залізними пальцями зчавила мені руку, що я застогнала. І визволилася з її сталевих обценьок:

– Мамунечко! Не покидай мене в оточенні зграї шакалів! Куди ж ти, мамо?

Серце рвонулось і вилетіло з грудей.

Голова моя пішла обертом. Навздогін за мамою я покинула цю реальність…

Птахо-жінка Гамаюн… зійшла з картини Марії Примаченко… Душа княгині Ольги… зі святим обличчям моєї матусі Марії…

Її застує густий темний, як гречаний мед, туман, що піднімається з-під землі, з її глибин. Вибухає і накочується хвилями. З туману проступає засніжена дорога, по якій мама на старому шматку фанери тягне п’яного тата, накритого драним рядном. Тато вже