Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

нас на Землі, уткнувшись носом у свіжу землю з молодою травою, такий солодко-терпкуватий запах. О, моя голова, як же я не здогадався відразу. Тут чути наші земні запахи, справжні! Запах трави, свіжої землі, прохолодний запах вітру — все, як у нас на Землі.

І діти переглянулись чомусь ставшими вологими очима.

— Хочу додому, хоч на кілька годин. Зібе, якщо ти мене чуєш, будь ласка, зроби нам такий подарунок! — щосили заволав у небо Роман, стиснувши кулаки. — А потім знову повернете сюди, щоб ми і далі осягали своїм недалеким розумом дуже потрібні Землі знання про честь, совість та жалість до природи своєї планети, одне до одного та братів наших менших, і навіть до жителів інших планет та світів, бо ми вже навіть їх добряче дістали своїми безглуздими вчинками. І скоро може дійти до того, що у нас, землян, просто відберуть цивілізацію, щоб ми не нашкодили собі та всім іншим!

І раптом у дитячих головах щось одночасно клацнуло, у вухах зашуміло, а внутрішній голос звелів їм міцно закрити очі.

Розділ 10

Щось мокре, слизьке та холодне торкнулось ніг і вони почали пекти, ніби хто провів по них смолоскипом.

— Ох, що то таке? Пече! — почувся надто знайомий Тасі голос і вона ніби прокинулась від якогось чи то сну, чи забуття, що миттєво вилетів з її голови. А дівчина так хотіла ще хоч трохи насолодитись тією ейфорією почуттів, яку цей її стан викликав, але голос, що дзвенів у її вухах, не давав їй цього зробити і Тася розсердилась:

— Ти можеш помовчати?

— Та що ж я можу зробити, коли воно так пече? — це був голос її брата Романа, якого вона смикала і трясла за руку, певне, ще не зовсім розуміючи, що робить.

Дівчинка струсонула головою та, широко відкривши очі, глянула на ноги, про які волав брат.

І раптом дзвінкий сміх вирвався з її уст.

— То вийди з кропиви. Заліз у неї по коліна і кричить.

Діти обоє стояли в якомусь рові, тільки Роман ногами повністю у високому кущі мокрої від роси пекучої кропиви, а вона у густій і теж мокрій траві.

— Слухай, а як ми тут опинились? І чому саме у рові, а не у полі, яке простяглось довкола?

Але тут почулось веселе гавкання. Їм назустріч, високо підстрибуючи у повітря, біг Пірат. Його очі блистіли, а з кумедної мордочки звисав довгий рожевий язик.

Підбігши до краю рову, в якому чомусь стояли діти, собачка з розгону вискочила Роману на груди й уткнулась мокрим носом йому у шию.

— Ой, холодно.

— Щось тобі сьогодні весь час недогода, як тій бабці. А, до речі, де ми знаходимось?

І, спершись обома руками в піщаний край рову, який почав відразу обсипатись та з’їжджати донизу, дівчинка, підтягуючись усім тілом, вибралась на поверхню, бо зрозуміла, що братової допомоги чекати марно. Якось примудрившись не дуже забруднити мокрим піском коліна, Тася стала на них і потяглась до Роми:

— Давай сюди собаку.

Той простяг їй чомусь тремтячого, мабуть, від радості, що розшукав їх, Пірата, якого дівчинка опустила поряд із собою, а далі промовила:

— Давай допоможу.

Безпорадний, як ніколи, Роман подав їй руку і Тася, поволі тягнучи за неї, виволокла брата з досить неприємного місця, в якому вони не знати чому опинились.

Хлопцеві ноги були розпухлі, червоні і вкриті білими дрібними пухирцями. Йти він однозначно не міг, капців на ньому теж не було.

— Ну, а взуття де?

— Не знаю, — простогнав її бідолашний брат, сідаючи та підсовуючи під себе холодні, мокрі, попечені кропивою ноги.

— Певне, твоє взуття залишилось на дні рову. От біда, що ж тепер робити? Та нічого, зараз я щось придумаю, сиди тут.

Дівчинка побігла вздовж крутого обриву, пильно дивлячись собі під ноги.

— О, знайшла, — почувся її радісний крик, і Тася помахала у повітрі довгою, зігнутою в кінці гачком, палицею. Потім, підійшовши до куща кропиви, почала тицяти нею в його середину. Щось зачепивши, дівчинка почала витягати те з цупких пекучих хащів. Знахідка виявилась Роминою сандалею.

— Один є, — зраділо закричала шукачка.

Поклавши мокрого капця біля себе, вона знову потицяла у кущ.

— А ось і другий, — дівчинка виволокла сандалю з кропиви та, добре підчепивши на гачок, почала розмахувати нею, як прапором.

— Знай наших. Ура! — закричала Тася і побігла до теж зраділого хлопця, який вже почав був хвилюватися, що ж він має робити, якщо не знайдеться його взуття. Та була ще одна проблема: хлопець взагалі не був упевнений, чи мав на ногах хоч щось. І при вигляді Тасиної знахідки він весело і щасливо