Кейт Аткінсон - Руїни бога

наскільки краще було б, якби хтось штовхнув стрілки годинника назад, щоб це був їхній двадцять дев’ятий, а не тридцятий виліт, не обтяжений похмурими передчуттями.

Ускладнювало ситуацію ще й те, що на борту був другий пілот, зелений юнак, який тільки готувався до першого самостійного вильоту. Новачків зазвичай посилали «понюхати пороху» з досвідченою командою, перш ніж вони полетять із власним екіпажем, але другий пілот чомусь вважався поганою прикметою. Тедді не розумів, звідки ростуть ноги в цього забобону. Сам він «нюхнув пороху» в рейді на Вільгельмсгафен із «Ч-Чарлі» — це був дванадцятий виліт того екіпажу. Вони взагалі вдавали, що його не існує, мовби якщо на нього не звертати уваги, то його й немає. «Ч-Чарлі» вернувся майже без ушкоджень, тільки в бортах додалося дір від зеніток, а один двигун вийшов із ладу, проте навіть на землі екіпаж і далі сахався від нього, як від зачумленого. Натомість його власний екіпаж тішився, що він вернувся «живий і здоровий», тож вони влаштували легендарну пиятику в місцевому пабі, запросивши ще й наземну команду. У «Чорного лебедя», якого всі звали «Кривенькою качечкою», був безмежно терплячий власник, який наливав пілотам в борг, хоча прекрасно знав, що заплатять далеко не всі. На тім світі розрахуються.

Під час другого строку Тедді був такий екіпаж салаг — на «В-Вільямі» літали, — який втратив пілота у рейді з іншою командою. Їм одразу прислали заміну, і той теж, як годиться, вилетів із іншими — й також не повернувся. (Може, вони й справді притягували невдачу). Екіпаж місця собі не знаходив, як покинутий пес, тож коли їм прислали третього (той нервувався, що й не дивно), Тедді повів їх у перший рейд на «В-Вільямі»: новачок просто зайняв місце другого пілота. То був пробний максимальний рейд на Берлін, і вони показали себе справжніми бійцями.

Коли вони приземлилися, радощам не було меж.

— Молодці, хлопчики, — сказав він.

То й справді були хлопчики — їм не було ще й двадцяти. Вони запросили його випити в офіцерському клубі: врешті, казали вони, тепер він теж — член екіпажу. Він погодився, але пішов рано, бо, як писав Урсулі, «Відвага на дев’яносто відсотків складається з розважності» — це був один із її улюблених афоризмів.

«Не завжди», — написала вона йому.

Наступного дня «В-Вільяма» послали у бойовий виліт — закладати міни при Лангеогу на сході Фризьких островів, відносно безпечне завдання. Коли Тедді прочитав традиційний запис у журналі оперативної діяльності, йому стало ще більш гірко, ніж зазвичай: «Літак злетів о 16:20 і не повернувся. Станом на зараз вважається зниклим». Після війни йому було складно дивитися на Північне море й не думати, що перед ним велетенська водяна могила, сповнена іржавих кістяків літаків і молодечих тіл.

На наступному вильоті в «Ч-Чарлі», куди Тедді так неохоче взяли у пробний рейд, скінчилося пальне (вони шукали в тумані, куди приземлитися), і літак розбився у пустці неподалік від Гелмслі.

— Тринадцятий виліт, — сказав Вік Беннет, мовби це все пояснювало. З них усіх він був найбільш забобонний. Перед їхнім власним тринадцятим рейдом, який ще й припав на п'ятницю, — летіли на Штутгарт — він попросив капелана окремо благословити стару-добру «Д-Джигу». Капелан — чолов’яга доброзичлий і покладистий — охоче погодився.

Перші й останні п’ять вильотів вважалися найнебезпечнішими, хоча, на думку Тедді, вирішували все закони імовірності. Лише одному з шести екіпажів вдавалося пережити перший строк. (Ані доти, ані після того, подумалося йому, широкий загал не цікавився так статистикою). Він і без Урсулиної подружки з Міністерства авіації знав, що шанси не на його боці. Якби Тедді полюбляв азартні ігри — а він їх не любив, — то на початку строку ставив би на те, що вони не доживуть до появи внуків. Ба навіть дітей — вони ще не сягнули цього етапу в житті. Усі вони неодружені, а бодай половина на початок строку була ще й незаймана. А зараз? Хто зна. Вік Беннет он точно ні — він заручився із такою собі Лілліан (він звав її Ліл) і вічно про неї торочив, зокрема й про те, що вони «виробляють».

Вік мав побратися з Лілліан на наступному тижні й запросив їх усіх. Тедді здавалося, що дарма Вік щось планує. Сам він уже нічого не планував. Існувало тільки «зараз», а за ним — ще одне «зараз», якщо пощастить. («З тебе вийшов би гарний ченець-буддист», — сказала Урсула).

— Якщо подивитися на втрати, — сказала подружка Урсули з Міністерства авіації, манірно сьорбаючи рожевий коктейль, — то, суто на рівні статистики, смерть неминуча.

Вона поспіхом додала, що цифри можна інтерпретувати й по-іншому, коли Урсула кинула на неї сердитий погляд. Тедді познайомився з нею під час відпустки наступного травня. Вони втрьох випили, а потім пішли танцювати у «Хаммерсміт Пале». Тедді не міг розслабитися — йому було ніяково, бо дівчина з Міністерства авіації, здається, бачила на його місці виключно таблицю смертності.

Цікаво, а Ненсі в курсі тверезої арифметики смерті в бомбардувальній авіації? Мабуть, ні. Вона в коконі клінічної безпеки якоїсь мудрованої посади. Вона намагалася знайти спосіб побачитися з ним у Лондоні, коли його строк закінчиться, і писала: «Може, я приїду на весілля твого співробітника? Ти зможеш випросити зайве запрошення — чи дівчатам туди не можна?!». Тон листа його роздратував, що вже там казати про невдале слово «співробітник». Вік Беннет йому не «співробітник». Він така сама частина Тедді, як рука чи нога, — його друг, товариш, побратим. Якщо цивілізація заціліє (в той момент здавалося, що імовірність цього — п'ятдесят на п'ятдесят), то, може, постане суспільство рівних, новітній Єрусалим із левелерами і діґґерами? І справа не лише в Королівських повітряних силах, де не існує класового поділу, бо всі разом у багні по вуха. Тедді працював пліч-о-пліч із чоловіками — й жінками, — з якими ніколи не зустрівся б у приватній закритій школі, в Оксбриджі, у банківському світі. Нехай він їхній капітан, нехай він за них відповідальний, але він не був за них вищий.

Він спалив листа Ненсі у грубці у своїй казармі. Дров їм вічно не вистачало.

— Чотири хвилини до цілі, командире.

— Так точно, навігаторе.